Читати книгу - "Вільняк"

Кулькап замислено похитав головою.

— А бідолашний Рук на голому скеллі Крайземлі навіть не мав де сховатися. Ось хто, мабуть, відчув на собі всю його силу, — тихо проказав він. — Просто диво, що він залишився живий.

Ксант порався праворуч від них. Він скручував свого гамака, пакував клунки і уважно слухав розмову професорів. Що ж, якщо виходити з їхніх найгірших побоювань, не відпадає, що Рукові вже ніколи не одужати.

— Подія, певна річ, неабияка! — провадив професор. — Як шкода, що там не було Ульбуса, — хай би побачив на власні очі! Як Професорові Світлознавства, йому було б дуже цікаво…

— Небесні човни, наближаються з півдня! — гукнули в унісон два дозорці, і всі довкола — і городяни, і бібліотекарі — радісно загаласували, замахали руками.

— Може, це вже й він, — промовив Фенбрус, приставляючи до ока прозорну трубу і наводячи її на другу флотилію, що підлітала до Залізнодеревної пущі. І враз нахмурився. — Ні, не він, — сказав Бібліотекар. — Моя дочка.

Ще три сотки повітряних човнів, надлетівши, спускалися у гілля, назустріч вітанням, радісним гукам та вибухам дедалі буйніших загальних веселощів. Ось уже з’явилася і Варіс, вона летіла прямісінько до найвищого дерева Залізнодеревної пущі, де стояли Кулькап, Фенбрус і Таллус Пенітакс. Ксант завдав пожитки собі на плече і почав злазити з дерева. Може, хоч сьогодні, на світанку нового дня, Рук, прокинувшись, почуватиметься краще.

— Добра новина, — схвильовано проголосила Варіс Лодд, зіскакуючи зі свого «Вітряного Яструба». — Вітаю вас, Найвищий Академіку. — Дівчина церемонно вклонилася Кулькапові. — Вітаю вас, Великий Бібліотекарю.

— Гаразд, доню, гаразд, — споважнів Фенбрус. — Облиш ці формальності. Що за новина?

— Скоро буде підмога, — сказала дівчина. — Ми тут із вами стоїмо й балакаємо, а Улани Вільних галявин вже на шляху до нас!

— Та це ж новина над новинами! — помітно розхвилювавшись, вигукнув Кулькап.

— Чудово, Варіс, — похвалив дочку Фенбрус. — Ти постаралася на славу. Та це ж просто здорово! Улани Вільних галявин — кращих вояків не знайдеш у всьому Темнолісі!

— Але не тепер, тату, — почувся чийсь голос. Фенбрус і всі, хто стояв поруч, обернулися — і на гілляці сусіднього дерева уздріли Фелікса, зодягненого в мордобрилячі шкури. Він стояв, узявши руки в боки, в оточенні своїх Примар Осип-Міста.

— О, Феліксе, — зітхнула Варіс. — Ти не на змаганнях.

Фелікс обвів поглядом сестру, потім глянув на батька. Фенбрус ніяково закашлявся і відвернувся. Хлопець сумно усміхнувся.

— Не на змаганнях? — перепитав він і, обернувшись до своїх товаришів, гукнув: — Примари! Треба допомогти городянам покинути дерева і сповістити їм добру новину. — Він знов обернувся до батька. — До нас ідуть Улани Вільних галявин! Нас урятовано! — додав він саркастично і зник з очей.

Ксант тим часом спустився з дерева і подався на пошуки блукай-бурмил та їхнього барлогу. Ведмежу криївку було замасковано так майстерно, що навіть тепер, серед білого дня, викрити її було нелегко. Аж ось за кілька ступнів од себе він почув знайомий переливчастий голос і, рвучко обернувшись, побачив Вемеру, що визирала з хащі. У лапах вона тримала Рука. Ледве стримуючи бурхливі чуття, що наринули на нього, Ксант метнувся до них.

— Руку! Руку!..

Рук розтулив повіки і видивився на Ксанта. Очі його були такі неприродно сині, що Ксантові аж мороз пішов поза шкірою.

— Ксант Філатін, — ледь чутно промовив Рук. — Здається, пригадую. Ти зрадив Бібліотекарських Лицарів дорогою до Вільних галявин, а потім, аби не попастись, утік у Вежу Ночі…

Ксант похнюпився, в очах пекло від сліз.

— О, Ксанте, ти ж був моїм другом. Як ти міг на таке піти? Як ти міг?..

Рукові очі знову заплющились. Ксант простяг був руку, але Вемеру рвучко мотнула величезною головою, і хлопець відступив, даючи їй дорогу. Гай-гай, що ж то тепер буде, подумав він.

Аж це знову з небесної висі почулися тріумфальні вигуки. Серце Ксантові тьохнуло. То, мабуть, поверталася з розвідин третя флотилія Бібліотекарських Лицарів на чолі з Професором Світлознавства Ульбусом Пенітаксом. Вони літали до Східного курника.

Задерши голову, Ксант виглядав їхні човни. Десь там мала бути й Маґда. Ось хто ще, крім недужого Рука, міг би свідчити на його користь!

У короткім часі Залізнодеревна пуща нагадувала розтривожений вулик: останні три сотки човнів сновигали між дерев у пошуках місця для приземлення. Причаливши у верховітті, Професор Світлознавства вибрався зі свого небесного човна і сягнистою ходою підійшов до високого панства, що вже знудилося, чекаючи на нього та його новини. Він по черзі вклонився Фенбрусові, Таллусові, Варіс Лодд, а також Громовому Вовкунові та Феліксові Лодду, які теж приєдналися до бібліотекарів, і повернувся до Кулькапа.

— Невеселі новини в мене, — мовив він похмуро.

— Східні курники? — запитав Кулькап.

— Так, пане, — відповів професор. — Там здоровенний Інкубаторій — більшої бойової зграї я ще зроду не бачив! Тьма-тьмуща сорокух рине з інкубаторіїв і жене сюди. Вони ще жовтороті, але цілком сформовані, блискуче пір’я, гострі дзьоби, пазурі — і всі охоплені жадобою кривавої розправи. — Ульбус скрушно похитав головою. — Такого бачити мені ще не випадало.

— Далеко вони від нас? — поцікавився Кулькап.

Професор Світлознавства знизав плечима.

— Півдня верхи на зубощирі, — відказав він. — Ну, година туди, година сюди…

Кулькап глибоко зітхнув і обернувся до Фенбруса.

— Зніматися звідси — надто ризиковано, — сказав він. — Нехай переселенці залишаються на деревах.

Фенбрус спохмурнів.

— Ви певні, що так буде найкраще? — запитав він. — Якщо вони сунуть просто в Залізнодеревну пущу, то, мо’, краще чимшвидше звідси звіятися?

— У поході