Читати книгу - "Зима у горах"

Під час цього квапливого повідомлення ланкашірські інтонації в мові Дженні стали помітнішими, але голосні вона вимовляла так само, як і до того, Роджер подумки відзначив як це, так і те, що голос у неї м’якого й чистого оксамитового тембру. Тепер вона видавалась йому ще привабливішою:

смуток надавав її обличчю не менше виразності, ніж радість. .

—     Ну,— промовив Роджер, аби щось сказати,— якщо всі друзі вашого чоловіка схожі на Фішера, то повний дім таких гостей не зможе, певно, стерпіти навіть дружина.— Та що за чортівня з ним коїться? Він сам, здається, починає висловлюватись, як Фішер.— А власних друзів у вас хіба немає, на противагу друзям вашого чоловіка? — Спитав він.

—     Мої друзі,— повільно мовила вона,— категорично відмовляються спілкуватися з цією компанією. Якось я спробувала звести їх докупи, але вийшло справжнє пекло. Минулого року на Джералдовому дні народження Доналда Фішера мало не вбили. Він тоді понад дві години будь-що намагався довести свою зверхність над чудовим валлійським поетом на ім’я Медог. Медог на сто голів вищий від нього, але Доналд Фішер надто дурний, щоб зрозуміти де, він дивиться на Медога як на дивака, бо той пише валлійською мовою і не читає «Нью стейтсмен».

—     Я знаю Медога,— сказав Роджер,— І радий, що він ваш друг.

Вона нічого не відповіла, але слухала уважно.

—     Тому й мені хотілося б бути вашим другом.

—     Добре, будьте, я не проти,— відповіла Дженні.— Це нічого не коштує.— Вона раптом стала зухвалою, може, хотіла в такий спосіб приховати хвилювання? Хіба ж вона не зрозуміла глибоко в душі, що цей новий знайомий пропонує їй себе?

Мозок Роджера напружено запрацював, обмірковуючи, який наступний крок був би доцільним. Та працював він марно. Запала мовчанка, і поки вона тривала, Дженні допила свій херес і поставила келих на найближчий столик.

—     Тепер я мушу йти. Я не можу більше воювати з Джералдом у день його народження, тим більше, що я вже й так зіпсувала йому це свято.

—     Він зрадіє, коли побачить вас.

—     Спочатку зрадіє,— погодилась вона,— бо це означитиме: я знову стала слухняною. Потім забуде, що я існую.

Вона відвернулась і пішла до дверей. Роджер дивився їй услід. Він не образився за те, що вона з ним не попрощалась, а просто пішла геть, урвавши розмову на півслові. Він зрозумів, що вона залишає за собою можливість так само несподівано колись відповісти її.

Він повернувся назад до стойки, але непевність у ході й легка нудота попередили його, що він уже добряче хильнув і поки що більше пити не треба. Що ж тоді робити? Їсти? Його організм відхилив і що ідею. Він зараз відкував єдину потребу — потребу діяти. То чому б не вдовольнити її? Він глянув на годинник. Герет, мабуть, уже прикотив на своєму автобусі назад у місто. Була майже дев’ята година — гості Джералда Твайфорда вечеряли пізно, як це заведено у великосвітських колах. Роджер на мить подумав про Дженні — як вона сідає на своє місце серед отих людей з непроникними обличчями, поміж яких де-не-де трапляється якесь чи то надто фальшиво відкрите, чи напружено допитливе, як от у Доналда Фішера. Роджер сподівався, що вона зуміє дати собі раду. А втім, думати про неї він буде потім, : а зараз мусить не шкодуючи сил поклопотатися власними проблемами. Йому треба знайти якесь заняття, увійти в стосунки з іншими людьми, йому потрібне розумне виправдання для перебування в цьому краї — не можна ж весь час скніти над валлійськими дієсловами й тішитися мріями про Упсальський університет. Герет! Настав час рушити в наступ на нього, подолати його недовіру. Якщо він займе місце поряд з Геретом, хоч би яке непоказне воно було, то це означатиме, що він перетвориться на безпосереднього учасника у війні проти Діка Шарпа, проти автобусної компанії «Дженерал» — цього велетенського спрута з липкими щупальцями. Допомогти Герету — це недвозначно засвідчити свою антипатію до твайфордів і фішерів. І — зринала хитра думка — за місяць чи два він оволодіє розмовною валлійською мовою.

Плащ Роджер залишив на вішалці біля чоловічого гардероба. Вдягаючи його, він згадав про таємничу красуню за конторкою портьє і про її багатозначний погляд з-під пасма темного волосся. Невимушено йдучи через фойє легкою від алкоголю ходою, він подивився на неї. «Я тут, люба. В тому самому плащі, який вона для мене залишила. І мені начхати,, що вона тобі тут наплела, насправді між нами було все. Піднімися й зазирни якось до мене в помер. Але не зараз. Я поспішаю в справі».

Ніч була темна й тепла, хоч світ, як і перше, було запнуто пеленою дощу, і світло вуличних ліхтарів утворювало на тротуарі блискучі мінливі візерунки. Де зараз може бути Ґерет? У брудній забігайлівці по той бік площі, куди віл подався вчора ввечері зразу ж після того, як поставив автобус? Що ж, спочатку треба пошукати його там. І Роджер рішучою швидкою ходою рушив вулицею, тішачись пахощами моря й людським гомоном, що долинав з яскраво освітлених дверей крамниць. Це місто сповнювалось життя, і це життя не було замкнене в стінах домівок, а вихлюпувалось на вулиці навіть у таку погоду. Міцні кам’яні вежі-будинки, високі могили з гостроколом телевізійних антен ще не дивились тут зневажливо на поселення мертвих, як це буває в англійських містечках. Роджер завернув за ріг, і валлійська мова завирувала навколо нього. Хіба ці люди не знають, що їх офіційно класифіковано як анахронізм? Хто, зрештою, дав їм право і далі жити на землі?

Коли Роджер на хвилі п’яної відваги ступив через поріг пивнички, Герет сидів там, де й учора,— очевидно, то було його постійне місце. «Знову напився»,— осудливо подумав Роджер. Чи він спивається? Невже він тепер ніколи не зможе прийняти ніякого виклику, не зможе взятись за досліджування