Читати книгу - "Колиска сонця"

— На білому світі, сину, зло породжує лише зло і ненависть. Серед людей його багато, воно робить їх серця черствими, жовчними… затьмарює сонце, розум руйнує, вбиває. Тому твори для людей тільки добро, — повчала Запотічного у дитинстві мати. — 3 нього виростають тучні хліба і квіти, з нього витікають чисті ріки і джерела, все найпрекрасніше на землі — від добра. Якщо його робити людям — воно завжди повернеться і до тебе… Пам’ятай про це, сину.

Вимовлене матір’ю кілька десятиліть тому слово «сину» засвітилося Запотічному, як печальна сльоза за дорогим, котре не вернути, як і не заставити цю ріку текти супроти свого русла.

Він багато пережив, з різними людьми зустрічався, і все прекрасне, що побачив у них від світу цього, умістилось тепер в образі матері.

«Дивна річ — людська пам’ять, — думав Запотічний, згадуючи матір. — Усі болі, зло, що тобі причинили, час стирає, немов старанний учень на шкільній дошці ненавмисне допущену помилку. Залишаються у душі навіки дні світлі і радість, принесені людині ближніми. Як не примушуй себе відчути давню злість — не вийде. А от щастя завжди можеш пережити спочатку. І в цьому — велика загадка людської пам’яті…»

Хіба не міг Запотічний помститись недавно Габелю, позлорадствувати над його бідою. А приніс Іштван Яношович новому голові чимало прикростей. Хоча, чесно признатися, йдучи головою у Підгірне, Запотічний і не чекав тої ласкаво-улесливої посмішки, з якою Габель зустрів його у селі вперше.

…За вікном моторошно кричали опівнічні сніги. Сухі, сипучі, вони текли із гір сотнями ручаїв і зливалися над селом у безмежну білу ріку, під хвилями якої заблудилося у тривожному сні Підгірне.

Запотічний в цю пізню пору сидів у конторі і невеселі думки не давали піднятися із-за столу. Перша осінь його головування, як на біду, видалась нещасливою. Урожай, гріх казати, вродив красний, та коли наспіла пора збирання, до Підгірного, здавалося, з усього світу набрели дощі.

Майже половина врожаю зосталася під снігом.

Та й врятоване збіжжя — мокре, похоплене гниллю — пропадало у коморах. Люди розуміли обставини і не ремствували, що трудодень видався бідненький, але ходили якісь пригнічені, похмурі. До того ж і зима прийшла рано, зате багата снігами і люта. Все йшло на руку Габелю. Ходив цілими днями від хати до хати і просторікував:

— Багато зажили при новому голові? Думали, Христос явився у Підгірне і хлібиною всіх нагодує, ковтком вина напоїть. А воно як вийшло. При мені бульба пісною була, а тепер і того немає.

А за вікном вітер гнав із гір все нові і нові хвилі снігів. Задихані, сердиті, вони налітали на шибки, але налякані світлом, сахалися і мчали знову у ніч. І раптом Запотічного пронизав різкий удар у вікно. Лунко дзеленькнуло розбите скло. Каменюка вдарила в стіну. Не встиг обернутися, як крізь розбиту шибку влетіла друга. Перекинулась лампа. Темрява розплеснулась по конторі. Запотічний притьмом скочив за шафу і завмер. Широка тінь майнула у пробоїні вікна і пірнула у розгойдані габи снігової ріки. Спливла хвилина… Друга… Тиша… Запотічний обережно підійшов до дверей. Прислухався… На дворі і далі моторошно кричали сніги. Вийняв з кишені пістолет. Взявся за клямку і рвучко відчинив дворі. Пустка. Сніг поспішливо зализував на східцях людські сліди. Запотічний озирнувся і раптом помітив на дверях аркуш паперу, приткнутий лезом фінського ножа. Обережно зняв клаптик і зайшов у контору. Зняв зі столу скатертину, занавісив вікно і запалив лампу. Відтак схилився над запискою. «Коли тобі дороге життя, забирайся із села, зайдо! На роздуми маєш тиждень. Коли ні, землю тобі більше не топтати», — прочитав на клаптику Запотічний.

Якусь мить подумав, затим акуратно склав записку і сховав у шухляді.

Через кілька днів другий клаптик паперу поклав перед Мирославом секретар партійної організації Василь Попович.

— Прийшов ниньки ще вдосвіта у контору, — мовив розгублено Попович, — хочу відкривати двері, а на них ножем приколота записка, — і поклав перед Запотічним ніж. Мирослав розгорнув писульку і на цей раз прочитав: «Життя тобі, видно, надоїло. Помалу збирайся на другий світ».

— Мирославе Олександровичу, треба негайно викликати слідчих, — похопився секретар партійної організації.

Попович був загалом мудрий, далекоглядний чоловік, але занадто запальний. Життя слало перед ним дорогу із Підгірного у гарячу від боїв Іспанію, чудом врятувався з франкістського концтабору і втік у Францію, а звідти на торговому судні добрався до Радянського Союзу. І вже тільки через багато років повернувся у офіцерській формі знову до Підгірного. Великий світ навчив Поповича багато чому, але раптова гарячковість приносила йому подеколи немало неприємностей.

— А це вже не перша записка, — спокійно відповів Запотічний і вийняв із шухляди недавнє послання нічного гостя.

— І ви досі мовчали?! — прошепотів, задихаючись, Попович. — Сьогодні ж я викличу слідчого.

— А чи варто, Василю Петровичу? — посміхнувся Мирослав. — Невже не розумієте, що пише одна людина з тим, щоб прилякати. Ми викличемо слідчих, почнуться допити, дізнання, село переполошиться, люди почнуть боятися один одного. А це тільки на руку тому, хто пише: мовляв, мало того, що рік голодний, а тут новий голова через свою персону хоче ще й село у тюрму пересадити… Йдеться до того, щоб я людей проти себе поставив. Ви краще викличте до мене Габеля.

Іштван Яношович зайшов на другий день. Стримано привітався і став у дверях.

— Сідайте, — запросив Запотічний.

Габель криво усміхнувся.

— А я вже думав, що тут й місця сісти мені не буде.

— Як живете? — поцікавився Запотічний.

— Як риба у розсолі, — хмикнув Габель. — Хіба людина, яка тримала у руках печатку, може уже жити без неї… Весілля у селі — будьте добрі, Іштване Яношевичу, запрошуємо; хрестини — не оминіть нашу хату; заколють кабана — не погордуйте свіжішою… А кого ж запрошували? Не мене, а печатку, — мовив, іронізуючи, притворно жалібним