Читати книгу - "Сутінки"

І здавалося (а, може, й не здавалося…), вже не було місця на всій планеті, де б ця Партія не випорожнилася; не залишилося в світі нічого, навіть вкрай святого для всього світу, чого б вона не обблювала, не спаскудила, не спотворила, прокладаючи собі шлях. Але як гарно і пафосно робила це!.. Аж сльози набігали!

У кого від захвату, у кого — від жаху…

За більше ніж десять минулих років від того дня, як одружився, Шерстохвостов — щиро, невгамовно та натхненно — допомагав рідній Партії у втіленні її ідей, тому й сам не стояв на місці, а ріс і розвивався разом з нею, досягнувши посади завідуючого відділом важкого машинобудування та хімії ЦК КПУ тої ж партії СС.

Зростав, завдяки розвиненому, майже звірячому, чуттю: кого лизнути, а коли і де — гавкнути.

Хоча… Складного тут наче нічого наче й немає: лизати треба начальство, а гавкати — на підлеглих, ніколи не помиляючись, хто is who. При цьому підлеглих треба вибирати дурніших за себе, аби не обійшли на повороті, а на начальство гавкати… можна… але — коли воно вже обгавкане іншими, та скинуте зі свого крісла. І лежить, зіщулившись та прикривши руками голову і промежину.

А найвищий пілотаж, але й смертельно ризикований — почати гавкати на начальника першим серед усіх, твердо знаючи, що зовсім недовго йому залишилося. Тут моторошнувато: як не вгадаєш, то враз полетиш до самого низу, засмучено гримлячи кістками. Цьому треба вчитися довго і старанно. І у кожному разі, починати гавкотню треба тихенько, майже нечутно, аби ніхто спочатку й не помітив; і прислухатися, чи не змінився напрямок вітру. І все одно… ризик — дуже великий…

Боротьба серед шиплячого клубка однодумців важка і небезпечна. Вона висмоктує здоров’я, тримає у дзвенячій напрузі нерви, трусить серце, цілодобово змушує розум шалено працювати — до перегріву, запаморочення та інсульту. Ціна ТАКОГО життя була дуже висока…

Розслаблявся ж Шерстохвостов, спускав себе з короткого повідця, лише буваючи у частих відрядженнях, контролюючи підприємства. Там він майже завжди ставав Льопою, що виховував бічів та биків, тобто — самим собою. Розмовляв лише тихим криком або ж навіть шепотом, від якого у керівництва великих заводів, фабрик та шахт волосся ставало дибки і починали страшно боліти зуби, всі і одразу.

І його око, виправлене завдяки тестю кращим офтальмологом СРСР, в такі моменти знову косило вбік, додаючи присутнім жахіття.

При цьому Вілен Петрович майже не матюкався, а лише підкріплював свої претензії, питання та характеристики кожному влучними, цілеспрямованими словами і цілими фразами, запозиченими з тюркського діалекту. Звертався до всіх на «ви», дещо це «ви» переінакшуючи:

— Тож, я й питаю, виблядку, доки ваше підприємство буде давати 92 % від плану, постійно обділяючи рідну державу на мільйони карбованців, за які вона не може побудувати житло, дитячі садки, об’єкти культури та іншу херню? Вам що, захотілося свиням хвости крутити? Чи корів пасти? У тундрі? Я можу це організувати… Вмить! Вже сьогодні.

І поважні, розумні й талановиті люди біліли обличчями, сивіли скронями і покривалися зморшками, і захлиналися водою, ковтаючи пігулки, і намагалися пояснити, що є вагомі об’єктивні причини, через які вони не можуть зробити те, що від них вимагає Партія.

Та ті причини були вагомими для них, а не для Партії, яку тут уособлював миршавий і великий одночасно Шерстохвостов.

Для Партії було ясним і зрозумілим лише одне: 100 % плану — це мінімальний мінімум, і ніяких причин для його невиконання немає і бути не може! Старе устаткування, малі зарплатні, нестача житла, продуктів і всього потрібного у крамницях — прості відмовки керівників, що не вміють чи не хочуть працювати, а значить — не гідних своєї посади!

Відсутність пістолета Вілен навчився замінювати поглядом, інтонацією, мовчанням, похитуванням головою, постукуванням по поверхні столу. І діяло це не гірше за зброю. Навіть краще.

Його боялися і ненавиділи, з жахом чекаючи на кожну появу, а потім довго відхекувались та ковтали горілку гранчаками — більше нічого не допомагало повернутися до відносно нормального стану. Але — наступного місяця давали 101 % від плану.

А для Віл єна Петровича всі ці люди, що стояли нижче за нього, були і залишалися бічами та биками, яких треба регулярно товкти в пики, як не фізично, то морально. Що він і вмів, і любив.

Бо іншого не знав і не усвідомлював.

Його тесть, пломенистий комуніст Балига, теж ріс, теж поки що в Києві, але вже широко розчепірившись на Москву, пестуваний вірною дружиною, що легенько і твердо штовхала чоловіка в спину — вперед, до нових інфарктів-інсультів. їй дуже хотілося у ту Москву. Чому — й сама не знала докладно, але — ну дуже хотілося, до сверблячки!..

Юрій Іванович сьогодні був відповідальним за ідеологію аж на самому українському верху: у Політбюро ЦК КПУ, змінивши на цьому вкрай важливому посту всіма коханого Маланчука. Він, як і попередник, боровся з дисидентами, націоналістами, українофілами, русофобами та іншими підлими ренегатами радянської віри. Керував і наглядав, аби не заблукали — погань невгомонна! — остаточно самі, та не збили з вірного комуністично-московського шляху всенародно щасливу Радянську Україну.

Зустріч з Балигою нікому з цих недовірків не обіцяла не те що чогось доброго, а навіть спокою, забуття від рідної влади. Після спілкування з хазяїном кабінету митці виходили в приймальню мокрими і виснаженими, назавжди запам’ятавши ці липкі очі, що присмоктувалися просто до мозку, розшукуючи там найменші ідеологічні плями, аби потім, різким і миттєвим ударом напруги комуністичних ідеалів, стерти ті плями один раз і назавжди. Вони вже ніколи не забували ті очі, навіть у наскрізь п’яних снах, коли у безбережжі оковитої топили своє безсилля, свою розпуку, свій талант. Хто ж забував і не ламався, тих гнали в тюрми, в психлікарні, в двірники, в кочегари, гівно качати: хочете правди життя?! — то-нате! їжте, жеріть, не