Читати книгу - "Літак підбито над ціллю"

З кабін вилізли льотчики і всупереч правилу, не вимкнувши моторів, кинулися до Карлова. Вони довго не випускали Георгія з своїх обіймів.

До них підійшов начальник конвою, його обличчя осяяла радісна посмішка.

— Мабуть, боїтесь, що втечу? — пожартував Карлов.

Капітан Артемов вийняв з планшета аркуш паперу, розгорнув його і урочисто прочитав:

— «Командир ескадрильї лейтенант Карлов Георгій Сергійович, який дев’ятого січня сів на підбитому літаку на території, захопленій ворогом, взятий мною з-під варти і направлений у свою частину для виконання службових обов’язків. — Тихше й значливіше Артемов додав: — Командир штурмової авіаційної дивізії полковник Рубанов…» Така довідка вас влаштовує? — спитав капітан у начальника конвою.

— Влаштовує, звичайно, влаштовує. — Той ніяково посміхнувся. — Адже вона потрібна тільки для звіту, — пояснив він, ховаючи документ у польову сумку.

— Правильно, правильно, — підбадьорив його Карлов. — У мене, друже, до тебе ніяких претензій немає. Давай руку!

Тільки тепер Георгій відчув холод. Він хотів підняти огидну шинель поліцая, але Артемов спинив його.

— Не треба. Там у літаку лежить для тебе хутряна куртка.

— Ну як, полетимо? — спитав Мордовцев.

— Звичайно! Летімо швидше, — підхопив Карлов.

Він підійшов до літака, звично скочив на крило і поліз у кабіну.

За дві-три хвилини, зробивши невелике коло в повітрі, обидва ПО-2 взяли курс на свій аеродром.

Подивившись униз, Георгій побачив, що купка зрадників повільно пішла далі по дорозі на схід. Тільки розплатана синя шинель лишилася лежати на снігу, нагадуючи про те, що сталося.

На землі дедалі частіше пропливали знайомі орієнтири. Ще здалеку Георгій побачив рідне поле аеродрому, снігові капоніри, де зручно маскувалися штурмовики, і великий натовп людей біля командного пункту. Під крилами на землі щосекунди збільшувались обриси літаків та бензозаправників. Карлова охопило почуття напруженого чекання. Здавалося, він ще ніколи так не хвилювався. Георгій відчував, що в нього тремтять губи.

Ось ПО-2 вже над командним пунктом. За ту коротку мить, поки люди на землі ще не зникли під крилом літака, Карлов встиг розглядіти радісні обличчя своїх бойових друзів.

Натренованим тілом він відчув м’яке приземлення. Літак швидко побіг до землянки КП і незабаром зупинився біля свого капоніра. В ту ж мить, його оточили льотчики, механіки.

Карлов виліз з кабіни на крило. Десятки рук підхопили його і, підкинувши кілька разів у повітря, поставили на ноги. Люди розступилися — до Георгія підходив майор Ємельянов.

Карлов підніс руку до головного убору і хотів доповісти про своє повернення, але командир полку не дав йому говорити. Він міцно обняв льотчика і тричі поцілував його в колючі, зарослі щетиною щоки.

— Йди на командний пункт. Доповіси командирові дивізії, — тихо сказав він і підштовхнув Карлова до землянки.

Увечері в гуртожитку третьої ескадрильї зібралося багато людей. Сюди прийшли льотчики і з інших ескадрилей, інженери, офіцери штабу. Прийшов і майор Голубев. Украй втомлений, але радісний і щасливий, Карлов переходив з обіймів в обійми.

Нарешті широко розчинилися двері, і на порозі з’явився командир полку.

Коли всі посідали, Ємельянов попросив Георгія розповісти про свої пригоди.

Довго, до пізньої ночі, у переповненій кімнаті розповідав Карлов, його ніхто не перебивав. Тільки Семенюк і Архипов ніби ненароком кидали допитливі погляди на чорну рукавичку на лівій руці командира. Піймавши ці погляди, Карлов повільним, ледве помітним кивком голови дав зрозуміти друзям, що все в порядку.

Через кілька днів по аеродрому на старт знову вирулювали штурмовики третьої ескадрильї. На літаку ведучого групи крізь скло кабіни було видно змарніле, але щасливе обличчя Георгія Карлова.

Наближався день цілковитого розгрому армії Паулюса.

Лейтенант Карлов — це не збірний образ. Те, що відбулося з героєм повісті, справді сталося в житті Георгія Сергійовича Карлова — командира ескадрильї штурмового авіаполку, в якому довелося служити й авторові цих рядків.

Удар сімки штурмовиків по німецькому аеродрому в Сальську теж не вигаданий. Цей удар — один з славних сторінок історії бойових дій Військово-Повітряних Сил Радянської Армії.

Повернувшись із завдання на свій аеродром, ні Бахтін, ні інші льотчики, що летіли з ним, не уявляли, яких великих втрат завдали вони фашистській авіації. Лише через кілька днів надійшло повідомлення від керівників підпільної організації Сальська, де говорилося, що на ворожому аеродромі радянські штурмовики знищили сімдесят два транспортних літаки.

За цей сміливий, відважний виліт усі льотчики групи Бахтіна були нагороджені орденами Бойового Червоного Прапора. Одержав цю нагороду і Георгій Карлов.