Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Сьогоднішній вечір Алла Іванівна й Андрій Ігорович назвали вечором вільного спілкування. Вони притягли магнітофон, увімкнули ніжну легку музику, яку чутно і в корпусі, і надворі. Й оголосили:

— Скоро ми всі роз’їдемось хто куди. Тож розмовляйте, обмінюйтесь адресами і враженнями. Бо за усіма конкурсами й заняттями ви часу на це не мали. Словом, відпочивайте!

«Іншими словами: дайте нам спокій!» — розшифрувала по-своєму Софійка, завваживши їхній надто ліричний настрій. Забіганим вожатим теж є про що між собою побалакати на прощання!

Софійка ж залюбки вільно поспілкувалась би з одним телефонним абонентом… Але першій дзвонити після того концертного випадку якось наче не випадало. А Вадим? Певно ж, телефонував, але хіба в цій глушині ловляться дзвінки? Це тільки тому доскоцькому Сашкові усе вдається! Вже кілька разів Сашків дзвінок знаходив Софійку й у Леськовичах. Може, в цей момент дзвонив якраз Вадим!!! І якби ж хоч за ділом!.. То запитує дату Софійчиного повернення, то — як її здоров’я, то — ще якісь дурниці…

— Ку-ку! Привіт!

Ві-ку-ку тепер ловила кожну хвилинку, щоб, відпросившись із дому, побути з «орлятами».

Щойно вони з Софійкою сіли на лавочку, до них приєднався Павлик.

— Що, будемо записувати адреси? — запитав ніби жартома, але зашарівшись. І поглядаючи на Софійку.

— Будемо! — підхопила Ві-ку-ку, ревниво уловивши той Павликів погляд.

Софійка не така прониклива, як подруга, але теж не спасувала.

— А давайте, — заявила якомога щасливіше, — випробуємо придумане мною так зване потрійне листування!

— Тобто? — звернулись на неї допитливі очі Павлика й Віти.

— Ну, хто з нас трьох є центральною людиною? Хто, по суті, нас поєднав?

— Павлик? — бовкнула Ві-ку-ку.

— Софійка? — ще невдаліше висловився хлопець.

— Тьху на вас! — аж тупнула ногою. — Таж саме Леськовичі познайомили нас, а в Леськовичах мешкає не хто інший, а ти, Віто!

— А-а-а! — без особливого ентузіазму протягли товариші.

— Тому спробуймо листуватись через цю центральну людину! Я пишу тільки Віті, Павлик пише тільки Віті. Павликова й моя адреси — тільки в неї. А вона пише нам обом! І переказує нам одне від одного новини! Бо вже хто ліпше перекаже новини, як не вона?

— Як чудово! — заплескала в долоні Ві-ку-ку.

— Умгу… — зітхнув Павлик.

— Тільки щоб про всі-всі Павликові успіхи вчасно мені сповіщала, гаразд, Ві-ку-ку? — спробувала трохи підсолодити.

— Звича’, звича’, люба подруго! — Щічки ще більше зарум’янились, а оченята з-під кучериків ще ніжніше глянули на Софійку.

Павлик теж усміхнувся веселіше.

Раптом на ще більш почервонілі щічки скотилася зворушена сльоза:

— Хочу вам сказа’… Я вже багато змін тут, мо’ сказати, в таборі… Багато з ким дружила… І ще ніко’… ще ніколи не траплялась мені така прекрасна подружка і такий… і такий… такий найкращий у світі хлопець!!!

Тепер настала Павликова черга ніяковіти. Ні-коли-бо не чув про себе таких приємних слів! Ще й від дівчини! Хай навіть дівчина та — не Софійка…

Здається, нарешті усі вдовольнились! Хоч і всім було сумно.

Прощатися із Яном-Казимиром іще сумніше. Поволі обходили замок, балакали про майбутнє.

Все-таки цікаво, у кого ж переселиться Казимир? Якби в когось такого, щоб не шкода… Наприклад… в Ірку Завадчучку! А чом би й ні? Вона ж, здається… Ігорівна? Іра, Ігор — майже одне й те ж! Ну, алгебри не любить — тут і сумніватись не треба! Матінка в білій сукенці — то в кого тих білих сукенок нема? Її якось навіть сусіди заливали! Е, ні: то вона прийшла до школи з зачіскою «мокра хімія», і хлопці просто жартували: «Вас що, сусіди затопили?» Втім, вона ж на поверсі, чому б не могли й по-справжньому затопити? Кругленький тато? Ніколи його не бачила, проте цілком може бути! Завтрашній — в Ірчиному тілі! Оце сміхота! Втім, тут уже Казимира шкода: чи затишно йому буде в синіх буклях?

Дашківський дибав сумний, ніби здогадався про Софійчині підозри.

— Нічого, тепер у мене буде шафа: дуже скоро я повернусь, аби сповістити, що знайшла вихід! — утішала Завтрашнього Софійка.

— Ви не забудете мене, Софі? — По блідому обличчю мовчазними потоками текли сльози. — Навіть якщо не вдасться мені зарадити, ви все одно приїжджатимете сюди?