Читати книгу - "Пташиний спів"

Ізабель сіла на ліжку, накриваючи плечі ковдрою. Вона хитнула головою:

— Іноді він... іноді він може зірватися.

— У якому сенсі?

Її очі наповнилися сльозами.

— Він хотів дітей. Але нічого не вийшло. Кожного місяця я боялася... ти розумієш.

Стівен хитнув.

— І кров приходила німим докором. Він звинувачував у цьому мене. Я старалася, проте не знала, що робити. Він поводився дуже грубо. Не жорстоко, ні, просто усе робив так швидко — лише заради вагітності. Зовсім не так, як з тобою.

Ізабель раптом зашарілася. Говорити про це було чомусь більш ніяково, ніж робити. Вона продовжила:

— Врешті-решт, мабуть, почав винуватити ще й себе. Спочатку він був упевнений в моїй неспроможності, адже у нього все-таки двоє дітей. Але потім його впевненість похитнулась. Думаю, він заздрив моїй молодості. «Ти здорова, звичайно, — казав він. — Ти ще зовсім дитина». Я нічого не могла вдіяти. Я ніколи йому не відмовляла, але й не отримувала задоволення. Попри все він не чув від мене докорів. Мені здається, що з часом він сам собі остогид, — і тоді в його словах зазвучало презирство. Гадаю, ти помітив. Він постійно критикує мене у присутності інших людей. Я думаю, що він чомусь почувається винним через наше одруження.

— Винним?

— Перед своєю першою дружиною. Або, може, тому, що шлюб зі мною був шахрайством.

— Бо він не дав тобі вийти заміж за когось твого віку?

Ізабель хитнула головою, але нічого не сказала.

— А потім?

— Потім усе стало настільки погано, що він уже не міг більше займатися коханням. Він сказав, що я зробила з нього імпотента. Звичайно, він відчував себе все гірше і гірше через усе це. Тому мій чоловік намагається збуджуватися за допомогою... дивних речей.

— Яких?

— Не таких, які ми з тобою... — Ізабель зніяковіла і замовчала.

— Він тебе б’є?

— Так. Спочатку лише для збудження. Не знаю, чому він вважав, що це допоможе. Гадаю, згодом він це робив з розпачу та сорому. Коли я спробувала заперечувати — переконував, що це такі любовні ігри, і від мене вимагається покора, якщо хочу бути гарною дружиною і народити дітей.

— Тобі дуже боляче?

— Не дуже. Він ляскає мене по обличчі та спині. Іноді він бере кімнатний черевик та удає, що я дитина. Один раз він хотів вдарити мене палицею, але я його зупинила.

— Тобто іноді тобі таки буває боляче?

— Та ні. Іноді буває синець або червоний слід. Він не завдає мені значної шкоди. Просто принижує. Наче я — якась тварина. Мені його шкода, бо таким чином принижується сам. Він дуже злиться і соромиться цього.

— Як давно ви займались коханням? — Стівен відчув, як уколи ревнощів заступають його співчуття.

— Майже рік тому. Це безглуздо: він і досі вдає, що приходить до мене у кімнату саме за цим. Ми обоє знаємо, що зараз він навідується лише для побоїв чи зробити боляче. Але вдаємо, що насправді усе інакше.

Стівена не дуже здивувало почуте, але страшенно обурило те, що Азер завдає Ізабель болю.

— Ти повинна це припинити. Зупини його. Накажи йому більше не приходити до твоєї кімнати.

— Я боюсь його реакції у такому випадку, що він скаже чи зробить. Він може усіх переконати, що я погана дружина і не хочу з ним спати. Я думаю, що він уже смакує із друзями історії про мене.

Стівен пригадав, якими поглядами обмінювалися Берар і Азер. Він узяв руку Ізабель, поцілував її і притис до свого обличчя.

— Я про тебе подбаю, — сказав він.

— Милий хлопчику, — відповіла вона, — ти такий дивний.

— Дивний?

— Такий серйозний, такий... інакший. І усі ці речі, які ти змушуєш мене робити...

— Є щось, що я змушую тебе робити?

— Ні, в іншому сенсі. Я все роблю за власним бажанням — але тільки завдяки тобі. Хоча не знаю, чи все це правильно, чи... припустимо.

— Як те, що сталося унизу?

— Так. Я розумію, звісно, що я невірна дружина. Але самі ці речі... ніколи не робила такого. Я не знаю, чи нормально це. Чи займаються таким інші люди. Розкажи мені.

— Я не знаю, — відповів Стівен.

— Ти маєш знати. Ти ж чоловік, і у тебе були інші жінки. Про сам акт мені розповідала сестра Жанна, але я більше нічого не знаю. Тобі відомо більше.

Стівен зніяковів.

— Я пізнав тільки двох або трьох жінок. Але з ними усе було зовсім по-іншому. Я думаю, що наші вчинки самі усе пояснюють.

— Я не розумію.

— Я теж. Але ти не повинна соромитись.

Ізабель хитнула головою, хоча на