Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Мене пробудило якесь лоскотання на шкірі, невиразні пестощі. Я розплющив очі і з полегшенням ствердив, що дитина досі дихає. Сонце знову перемістилося, і тепер ми лежали під його помаранчевим згасаючим світлом. Я перевернувся на живіт і тоді відчув біль, який уже звідкись знав. Якийсь розмитий спогад замаячив у мене в голові — спогад літнього саду, запах чорних порічок і аґрусу давно, давно тому. Це був біль грудей — такий самий, як тоді, кільканадцять років тому, біль хлоп'ячих набряклих сосків, іронія природи, яка бере слово у період дозрівання. Для чого чоловіки мають соски, чому народжуються з виписаним на тілі знаком власної протилежности? Чи Ви колись над цим замислювались?

Я звівся на коліна і подивився на свій голий, зарослий торс, обліплений піском. Соски напухли, почервоніли. Коли я торкнувся одного, на ньому з’явилася крапля молока. Так само було і з другим. Я обережно обтрусив із себе пісок і вже знав, що маю на тілі невідоме досі чуле місце — дотик тоді переносився вглиб тіла якось гостро й по-новому, майже з болем; шкіра здавалася тоншою, чутливою, делікатною. Колись я чув — або мені здавалося, — що у деяких чоловіків під впливом сонця починається лактація. Ні, не нормальна лактація, а сурогат лактації, пробна лактація, удавана лактація, наче тіло у своїх таємничих починаннях пригадало собі інші свої можливості, інші втілення, приспані потенції. Я дивився зараз на нього, наче воно було незнайомою істотою. Намагався дихати не надто голосно, щоби його не сполохати.

Він не був приємним — цей перший дотик чужих вуст, хоч би й немовляти. Я незграбно підтримував дитині голову так, щоби її губи опинилися біля соска. Але дитина була надто слабкою, надто осовілою, щоби ссати. Краплі молока затримались на губах, а ті губи не зреаґували. Може, було вже пізно, але в такому разі навіщо це все? Я згорнув пальцем одну таку краплю і вклав дитині в уста. Вона сонно поворушила язиком, тому я спробував ще раз. Я дотикав внутрішньої поверхні рота, язика й піднебіння; я дражнив шорстким пальцем — і дитина, наче машинка, яка зіпсувалася, а тепер знову запрацювала, розплющила очі й жадібно поворушила язиком. Тоді я знову приклав її голівку, намагаючись, щоби вони зустрілися — сосок та уста дитини. Однак набряклий сосок не був тим самим, що грудь. Губи не мали за що вхопитися, зісковзували. Тоді я стиснув шкіру на груді, і молоко текло тепер великими краплями у напіввідкриті вуста дитини. Це боліло, дотик був неприємний — наче соски виявились раптом якимось давно забутим органом чуття, знаряддям єдиного чуття, яке передає інформацію просто всередину тіла, без посередництва мозку. Ви розумієте, як мені важко про це говорити? Ви, мабуть, здогадуєтесь, правда? Я стиснув зуби, дивився кудись далеко в бік гір на острові, наче вірив, що гарний краєвид порятує мене від того терпкого відчуття, коли тебе їдять. Бо якби я довіряв відрухові, то відсахнувся би з відразою. Але, розумієте, дитина вже ссала, впевнено і заспокоєно. Як у трансі. А потім миттю заснула.

Оце, властиво, і все, що я хотів Вам розповісти. Потім я сидів, згорблений, прибитий, приголомшений тим, що сталося, як після зґвалтування, як після якоїсь страшної зради. Наче я согрішив. І власне кажучи, я й тепер так почуваюся. Прошу сказати мені, чи траплялося Вам вже щось подібне? Чи це можливо?

Під середину літа достигли фіґи, а невдовзі й оливки. Тепер я мав багато роботи. Я влаштував щось на зразок жнив. Ножем, якого знайшов у човні, я цілими днями зрізав колоски чогось схожого на овес і сушив на сонці. Після годин розтирання на камені мені вдавалося отримати порошок, який я назвав борошном, і нарешті спробував щось, що назвав хлібом, — твердий коржик, спечений у вогнищі. Восени на острові сідали великі птахи, якийсь вид гусей. Я навчився ловити їх у сіті, які сплів з витких рослин. Від ранку до вечора я займався вишукуванням, готуванням і консервуванням їжі, хоча й знав, що пережити зиму мені не вдасться. Вечорами розпалював на пляжі вогнище. Безрезультатно. З плаща я зробив собі переноску для дитини і швидко звик до цього невеличкого тягаря.

На початку листопада, після восьми місяців перебування на острові, я спакував усі свої пожитки й запаси їжі у човен і виплив у море. На моє щастя, осінні шторми ще не почалися. Після трьох днів тяжкого веслування я доплив до маленького селища на сусідньому острові. Ми обоє були ледь живі. Ніхто мене ні про що не питав, просто зайнялися нами. У тих добрих людей ми перебули зиму, а наступного року опинилися в Атенах. Після війни повернулися до своєї країни. Я вигадав йому матір, сказав, що вона давно померла. Він твердить, що пам'ятає її. Мій син живе за кордоном. Я вже маю онуків.

Тепер Ви, мабуть, розумієте, чому я записую це на плівку, анонімно, без обличчя, без імени, зредуковний до голосу. Я не розумію того, що сталося. Я, мабуть, маленька людина. А наприкінці прошу описати це все якось по-особливому — чого я найбільше хочу, це вірити, що я не став жертвою жодної аномалії, а що пережив чудо.

Бардо лежить в Судетах, в одній з долин, які тут розкидані особливо щедро — маленькі зморшки на обличчі землі, ледь-що зморщечки. Саме місце має свою довгу історію — давно, давно тому тут видобували цінні метали, аметисти й нефрити. Ходять легенди, що є й золото. Буцім звичайна скеля у глибині гори внаслідок великих тисків і якихось таємничих сил сама собою очищується від звичайної матерії, сама себе дестилює, конденсуючись у темряві в чисте золото, яке залишиться там уже навічно.

Раніше тут проходив торговельний шлях зі