Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

А монголо–татари робили так: їхній невеличкий загін ішов на зближення з супротивником, тричі пускав густий дощ стріл у вершників і відходив. А коли ворог тікає, природно, за ним потрібно гнатись. І ось ця восьмиденна гонитва привела русинів з їхніми провідниками–князями до того місця, де були основні сили степовиків–ординців. Треба відзначити, що не всі руські князі взяли участь у цій погоні. Київський князь Мстислав та інші залишилися на березі Калки й вичікували в таборі, де укріпилися, чим закінчиться битва, яку провадили з ординцями Мстислав Удатний, Данило Романович і хан Котян зі своїми ратями. Ці князі були розгромлені. Вони добрались до Калки й ледве живими переправилися через річку. Тут їх почали добивати недавні соратники — половці, що відбирали в русів коней і зброю. Все це відбувалося на очах у інших князів, що спокійно сиділи на протилежному березі в своєму укріпленому таборі, але на допомогу не прийшли.

Данило Романович і Мстислав Удатний після поразки повернулися у свої землі. Літописець говорить, що був “плач великий” по всій їхній землі. А до табору князів, що лишалися ще на Калці, був посланий від ординських воєначальників Джебе і Субеде якийсь бродник на ім’я Плоскиня. Він передав князям пропозицію, щоб ті дали великий викуп ординцям і тоді їх залишать у спокої. Звичайно ж, руські князі погодились на це. Гадали, що справа на цьому завершиться.

Та не так сталося. Тільки–но зійшло сонце й освітило місце, де звечора ще був табір руських воїнів, як воно раптом затьмарилось. По всьому полю валялись зламані вози, купи людських трупів та бігали нажахані коні… Увесь табір був розгромлений. Князів забрали в полон, їх пов’язали вірьовками, склали вряд на землі, зверху наклали дошки. Ординські полководці святкували на них свою перемогу. Жахливі крики невдатних князів потонули у реготі сп’янілих переможців. І той крик, і та ганьба, і та зрада були великою пересторогою для всіх руських володарів. Але вони не захотіли того почути. Князі продовжували ворогувати, не жадали об’єднуватись, їх врятувало поки що тільки те, що в 20–х роках Джебе і Субеде не мали наміру заглиблюватись у Подніпров’я — вони повернули своє військо.

У 1237–1238 рр. онук Чингісхана (син його старшого сина Джучі) — хан Бату, який з наших літописів відомий як Батий, зібрав величезну орду й вирушив спочатку в північно–східні князівства — Рязанське і Володимиро–Суздальське. 4 березня 1238 р. у битві з ординцями загинув могутній володимиро–суздальський князь Юрій Всеволодович. Як писав про нього автор “Слова о полку Ігоревім”, цей князь шоломами своїх воїнів міг розплескати Дон.

Це був той самий могутній і гордий володар, який зверхньо поставився до заклику Мстислава Удатного і хана Котяна і, власне, зрадив їх, не пішов з ними до Калки проти ординців. Але історія не прощає зрадникам. У битві на річці Сіті в березні 1238 р. його зрадив рідний брат Ярослав Всеволодович. Літописець пояснив, ніби провидіння, Бог так підказали йому. Після смерті Юрія на річці Сіті Ярослав перший прибіг до хана Бату та випросив у нього ярлик (дозвіл) — на велике князівство Володимиро–Суздальське. Він, Ярослав, виявляється, сам жадав бути великим князем. Тому й зрадив брата.

Історія і йому не простила зради: пізніше князь Ярослав, який з усіх сил гнувся перед ординськими завойовниками і слугував їм в усьому, був отруєний великою ханшею Туракіною–ханум у Каракорумі — у столиці Монгольської імперії.

У 1238–1239 рр. орди хана Бату, хана Менгу та інших ханів, що вели за собою величезну, небачену на ті часи воєнну силу — більше 200 тисяч тільки монгольських воїнів та ще більше воїнів, набраних серед завойованих народів, рушили на північ, у Новгородському напрямку. Втім, орда повернула невдовзі на південь, бо монгольські керманичі збагнули, що взимку вони пройшли б по снігах і замерзлих річках до багатих городів Новгорода і Пскова, але повернутись назад їм би не довелося: цей час випадав на велику весняну повінь, коли розливалися ріки й затоплювали безкінечні лісові та болотяні рівнини. Вони опинились би в пастці. Монголо–ординські полководці повернули на південно–західні руські князівства — Чернігівську, Київську, Переяславську землі.

У 1239 р. була сплюндрована Чернігівщина. Далі хан Менгу повністю розорив Переяславщину і підійшов до Києва з лівого берега Дніпра. Звідси він міг спостерігати за гомінким торговим Подолом, бачити людні пристані на Почайні. У цей час у Києві вокняжився після боротьби за престол чернігівський князь Михайло Всеволодович та його син Ростислав. Через свого посланця Товрула хан Менгу запропонував, щоб Київ здався на милість переможця.

У монгольських завойовників була давня тактика: пропонувати містам і народам свою милість, щоб вони добровільно склали зброю. Але це була тільки пастка для довірливих, бо, як тільки люди припиняли боротьбу проти орди, завойовники входили в місто і відразу ж винищували людей, плюндрували дощенту населені пункти. Київський князь Михайло і його син Ростислав вислухали вимогу ординського полководця, а вночі таємно втекли з Києва, залишили місто напризволяще.

Долю столиці вирішили кияни. Вони схопили Товрула, втопили його в Дніпрі й попросили від галицького князя воєводу, який би організував військову оборону Києва. Це був тисяцький Дмитро. Хан Менгу відступив. Та вже через рік воєвода Дмитро очолив оборону Києва від нової, ще більшої ординської навали.

Зауважимо, що від 1239 р. Київська земля включається в державне життя Галицько–Волинського князівства. З цього часу доля Київщини, а разом з тим і Переяславщини на тривалий час пов’язується з історичною долею Галицько–Волинської держави, Данило Романович відчував, що ординська навала скоро докотиться і до його столиці — до Галича. Через те в 1239 р. він разом зі своїм старшим сином Левом на чолі великого посольства відбуває до могутнього короля сусідньої Угорщини Бели IV.

Данило і Бела в дитинстві росли разом, коли вигнана з Галича княгиня Анна з дітьми мусила була шукати захисту і притулку при дворі угорського короля Ендре