Читати книгу - "Святослав"

– А собі що взяв?

– Ого, – відповів батько, – і в мене багато лишилось: оця хижа, кліті, житниці, медуша, обори… Ще он зброя батькова лишилась, візьми її собі, Добринє. Для тебе беріг.

Добриня подивився на зброю діда Анта, що висіла на кілочках на стіні, й посмішка пробігла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогів його предки – Ант, Уліб, Воїк. Простий, клепаний із заліза шолом із невисокою тулією, куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, – а на Добрині був клепаний з міді високий шолом з гострою тулією, з кількома камінцями по тілу, сріблом цятований по вінцю, із заборолом і довгими бармами[47]; перед ним висів дерев’яний, обтягнутий грубою шкірою щит, – а в Добрині щит був також мідний; дідівський меч був однобокий, короткий, – а Добриня мав новий меч – набагато довший, одточений на два боки, із червоним камінцем у яблуці.

– Спасибі, отче! – відповів Добриня батькові. – Але, сам бачиш, маю зброю ліпшу, княжу. Нехай ця буде тобі, ще, може, знадобиться.

– Чому ж не знадобиться? – замислився Микула. – Зброю в домі добре мати.

– Про інше думаю я, отче, – повів далі Добриня, – обікрали тебе брати, все забрали.

– Мабуть, так, – зітхнув Микула. – Отень двір, говорили, тобі… От і є… Усе ніби є – і нічого немає. У клітях – порожньо, в житницях пищать миші, коня отчого мені залишили, але лежить він більше, ніж стоїть.

– То, може, я піду до Сварга й Бразда?

– Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли своє… по покону…

– Так чим же я тобі можу поміч дати? – запитав Добриня.

– А що мені допомагати? – відповів і навіть засміявся Микула. – Куди ходить мій топір і рало, там і я ще хазяїн. Маю руки сам, добрі руки у Вісти.

– Ми проживемо, сину, – додала й мати.

– От тільки Малуші жаль, – замислився Микула. – Будь усе, як колись, та щоб могли ми приготувати їй посаг – умикнули б дівчину з нашого роду. А так… ну що ж, у неї руки також добрі, де будемо ми, там і вона.

Малуша, що сиділа напроти батька й поволі сьорбала юшку, не могла збагнути всього, що говорять про неї. Вона розуміла тільки одно – їй бажають добра.

Але в Добрині, що дивився на сестру й милувався нею, дуже боліло серце – адже справді жде її тут, у Любечі, зла доля; що краса дівоча, коли посагу немає.

І через те що мед трохи вдарив у голову Добрині, а хотілось зробити сестрі добре, він сказав:

– А що, коли я візьму Малку до города?

– Що ти мовиш, сину? – навіть не зрозумів батько.

– А те, що хочу взять Малушу до Києва. Чи поїдеш ти зі мною до Києва, Малко? – звернувся він до сестри.

Вона поклала ложку набік і подивилась на Добриню великими своїми очима. Тепер вона зрозуміла, про що йде мова. Добриня питає, чи згодна вона поїхати до Києва.

Відповісти на це питання дівчині було нелегко: вона звикла робити тільки те, що загадує батько, і тепер повернулась до нього, поглянула батькові в очі.

– Ну, Малко, – відповів, підбадьорюючи, той, – думай сама, що робити. Чи хочеш до Києва?

– Хочу… – тихо сказала Малуша.

– Отак і буде, – сказав Добриня, – вийдемо до Дніпра, сядемо на якусь лодію, поїдемо ми до Києва-города, станемо на Почайні, покажу тобі Подол, Гору, де живе княгиня Ольга со княжичами, де стоять тереми із золотими верхами, а на стінах – вої із знаменами, а мідяні била б’ють та б’ють… І такі руки, як у тебе, знадобляться, – бояринею не будеш, а на боярських дворах візьмуть…

Мов дивну казку, слухали Микула, Віста й Малуша розповідь про город Київ і ще довго отак могли би слухати, але у Добрині не вистачило більше снаги й хисту, і він кінчив:

– То ти й збирайся, Малко… Завтра рано будемо їхати.

Уночі Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде її наступного ранку. Вона ще не вірила, що Добриня сказав правду, що встане сонце і сяде вона в лодію, попливе до Києва.

Але все це, мабуть, правда. У хижі тліє вогнище, червонкувате його проміння освітлює стіни, поміст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лаві Добриня, недалеко від нього під стіною стоять щит, спис… Біля Малуші лежить маленький вузлик: мати зібрала все для неї,