Читати книгу - "Багряний рейд"

— Чого ж, покуримо.

Дунай почекав, поки хорунжий скрутить свою цигарку, і аж тоді почав.

— Давай домовимося: дружби не буде, — мовив Коломієць. — Але стосунки рівні, не сваритимусь.

— О! — Дунаєві брови стрибнули догори. — І спиною до тебе можна повертатися, друже Східняк?

— До чого ведеш?

Максим розумів, до чого. Хотів почути це від самого Дуная.

— Службу свою я знаю. Коли тебе арештовував, діяв, як наказ того вимагає. Потім тебе перевірили, як належить. І відпустили. За це ти міг стрельнути мені в спину, бо тримав зло. Хіба в совіцькій армії не так роблять?

— Не знаю. Не служив.

— Зате я знаю. — Дунай сплюнув під ноги буру слину, розтер чоботом по траві. — Допитував тих, червоних. Солдатів, офіцерів. Багато з ким говорив душевно. На моєму рахунку, Східняче, одинадцятеро перевербованих. Особисто мною. Четверо потім дали драла.

— Погано переконав. Як кажуть їхні політруки: недопрацював. Тому лютуєш.

— Ти ще не знаєш, як лютують. Пом’яли трошки, з ким не буває.

Коломієць торкнувся кінчиком язика уламка зуба. Ранка не спішила загоюватися, хоча боліла менше, навіть уже жувалося тим боком.

— Усе в тебе до мене?

— Ні, не все. — Дунай затягнувся. — Тобі не пояснив друг Андрусь, бо не мав на те часу й бажання. Він узагалі не переймається подібними поясненнями. Бо вважає: розжовувати зайвий раз нікому нічого не треба. Кожен має розуміти вимоги поточного моменту. А вони такі, друже Східняк… — Ступивши до стовбура граба, прихилився плечем, ставши зручніше. — Мав би чути про інструкції розвідчої й контррозвідчої служби. Ними передбачені розвідувальні відділи при кожній армійській групі. Тому я йду з вами як керівник розвідки.

— Ким керувати збираєшся?

— Тим, кого ти мені підпорядкуєш. Розвідники мають бути навіть у окремій нечисельній бойовій одиниці. Не треба думати, що я навмисне приставлений стежити за тобою чи контролювати кожен твій крок. Та координувати свої плани, рішення та дії зі мною тобі, друже Східняк, доведеться. Інакше не можна.

— Хто це сказав?

Дунай криво посміхнувся.

— Я — розвідник. Коли Службу безпеки лиш створили, я вже мав досвід підпільної агентурної роботи. Чоловіче, мені тридцять чотири, прокинься. З них чотирнадцять у підпіллі, ще за Польщі. Нехай ти з нами більше року, нехай перевірений, тепер, вважай, остаточно. Але ти добрий командир, стрільці твої, булавні й старшини боями перевірені. Що знаєш про організацію роботи у ворожому тилу? Про створення агентурної мережі, підпільних осередків, налагодження системи зв’язкових? Для тебе, друже Східняк, розвідка — послати кількох стрільців на кілька кілометрів уперед, абись глянули, чи не їде німецька, ляська чи москальська колона. Для мене розвідка — зовсім інше. Це вміти треба.

— Вірю. Навчений. Далі що?

— Те саме: координувати на місці дії твоєї боївки. Спрямовувати, куди треба. Забезпечувати харчами, зв’язком. Дізнаватися, де можна роздобути зброю. Куди краще вдарити, завдаючи відчутнішої шкоди. Вербувати нових людей, створювати нові бойові групи. З них виростуть сотні повстанчої армії на східних теренах.

Коломієць відчув, як Дунай захопився, вирішив не зупиняти, а той справді входив у раж:

— Люди підуть за нами. Не відразу — але підуть. Спершу беремо під контроль Київщину.

— А інші місця?

— Теж. Така провідна стратегія. Але Київ — важливий, бо проголошений столицею України радянської. Їхня голова, їхня точка опори, друже Східняк. Партизанка не дасть спокою, тягнутиме ресурс. Тут, на Волині, там, у Галичині й Карпатах, далі — за Карпатами совіцьке військо діставатиме копняків нижче пояса. Захід уже тисне на Гітлера зі свого боку. Потім усі разом візьмуться за Сталіна. Ми ж звідти, через Слобожанщину, підемо на наш Донбас. Де зупинимося — не знаю. Але туди точно дійдемо, бо то є промислове серце. Почнемо торгувати з Європою, водночас почнуться політичні перемовини. Років зо два-три чи нехай за п’ять, не більше, самостійну Україну світ визнає окремою державою. Боротьба дасть результат.

Коломієць струсив з нижньої губи тютюнову крихту.

— Ти справді в це віриш, друже Дунай?

— Без віри не варто нічого починати. Може, ти не віриш? — Плавним рухом відсторонившись від стовбура, Дунай відкинув залишок цигарки, пильно глянув Максимові в очі. — То віриш чи ні?

— Хотілося б, — обережно мовив Коломієць, уже навчений, як треба стежити за словами при Дунаї. — Та не забувай, я ж там народився і виріс. Під комуністами все своє свідоме життя. Малим війну бачив. На моїх очах червоні петлюрівців стріляли, петлюрівці червоних вішали, сільські отамани на майдані комісарів багнетами кололи при людях. Залетять у містечко, похапають, хто не втік, зганяють людей дивитися. Потім самі тікають, бо військо повертається.

— До чого все це кажеш?

— Бо на очах моїх, Дунаю, комуністи все гнули, ламали, палили! — тепер почав заводитися Максим. — Я згоден із тими, хто каже: не все так просто, як хочеться. Так, багато в чому я помилявся і не приховую цього ніколи. Наприклад, вірив: добрий Сталін не знає, яке свавілля влада чинить на місцях. Хоч би в нашому