Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Але була й рятівна благодать. Майже кожного дня тепер Джойс виходила зі шкільного автобуса на Сілберхорн, унизу біля річки, а не біля свого будинку на Хеппі Веллей. Вона бігла через ліс у пошуках Джо. Коли дівчина знаходила його, Джо завжди міцно обіймав її, пахнучи, як вона пам’ятатиме ще 70 років по тому на смертному одрі, мокрим деревом, потом і солодкою здичавілістю свіжого повітря.

Одного променистого дня наприкінці квітня вона поспішала до Джо, як зазвичай. Коли Джойс знайшла хлопця, він узяв її за руку і повів до невеликого лугу серед тополь на південному березі Дандженесс. Джо всадовив дівчину на траву і попросив почекати хвильку. Він відійшов десь на метр, сів і почав ретельно оглядати землю, перебираючи траву. Джойс знала, що він робить. Юнак завжди мав надприродну здатність знаходити чотирилисники конюшини та любив дарувати їх дівчині як невеличкі знаки його прихильності. Те, як легко він їх знаходив, спантеличувало її, але він завжди казав їй, що це аж ніяк не питання удачі, а всього лише вміння тримати очі відкритими. «Ти не зможеш знайти чотирилисник конюшини лише в одному-єдиному випадку, — любив говорити він, — коли перестанеш шукати його». Їй це дуже подобалось. Це узагальнювало в кількох словах те, що вона найбільше любила в ньому.

Вона відкинулася на траву й заплющила очі, насолоджуючись теплом сонця на обличчі і ногах. Через деякий час, швидше, ніж зазвичай, вона почула, що Джо наближається. Вона сіла й усміхнулася йому. «Знайшов одного», — сказав він, сяючи.

Хлопець простягнув кулак, і вона потягнулася, щоб узяти конюшину. Але коли він повільно розкрив долоню, побачила, що він тримає не чотирилисник, а золотий перстеник із невеликим, але бездоганним діамантом, що іскрився у рідких променях весняного сонця.

Веслування, либонь, є найжорсткішим із видів спорту. Після того, як починаються перегони, немає ні тайм-аутів, ані замін. Тут випробовуються межі людської витривалості. Тому тренер має поділитися секретами особливого роду витривалості, що походить від розуму, серця і тіла.

Щойно осінь 1933 року пішла на спад, денні температури в Сіетлі понизились до 4 градусів тепла, а вечірні — до 6 градусів морозу. Завше похмурі небеса почали безжально дощити. Кусючі вітри дули з південного заходу, піднімаючи легіони білих баранців на озері Вашингтон. 22 жовтня штормові вітри позривали таблички з будівель у центрі міста, розметали плавучі будинки по озеру Юніон і призвели до того, що довелося рятувати 33 людей із кількох прогулянкових суден, розкиданих штормом на Пьюджет-Саунд.

Для хлопців, котрі все ще конкурували за місця в команді новачків, погіршення погоди означало нові види мордувань, коли вони працювали на веслах на борту «Старого Нерона». Дощ тарабанив по непокритій голові і плечах. Весла ляскали по збурених вітром хвилях, піднімаючи стовпи крижаних бризок, які віяли їм в обличчя і жалили очі. Руки німіли так сильно, що хлопці ніколи не були певні, чи тримають весла в належному положенні. Від холоду вони не відчували ні вух, ні носа. Крижана вода в озері під ними, здавалося, висмоктувала з них тепло і енергію швидше, ніж вони могли їх виробляти. М’язи, що нили від болю, корчилися в судомах щойно вони припиняли рухати ними. І хлопці відпадали, як мухи.

До 30 жовтня первісний склад із 175 юнаків скоротився до 80, що змагалися за місце в перших двох човнах першокурсників. Мали також бути третій і четвертий човни, але ніхто з їхнього складу, ймовірно, не встиг би взяти участь у перегонах навесні чи досить швидко увійти до університетської команди в кінцевому підсумку. Том Боллес вирішив, що настав час перевести найкращих із них зі «Старого Нерона» на гоночні баркаси. Джо Ранц і Роджер Морріс були серед тих, кого він обрав.

Гоночні баркаси були дуже подібні до гоночних човнів, у які так прагнули потрапити хлопці, але вони були на десяток сантиметрів ширші, мали пласкіші днища і кілі. Значно стійкіші, ніж гоночні човни, вони, одначе, були ексцентричними суднами, що легко перекидалися й важко маневрували. Те, що було правдою раніше, залишалося такою і тепер: хлопці мали освоїти абсолютно новий набір навичок, щоб бодай лишатися в них у вертикальному положенні. Наразі достатньо було просто перебратися зі «Старого Нерона» в судно, подібне до гоночного човна, і Джо аж розпирало від гордості, коли він уперше сів у баркас і закріпив свої ноги в упорах.

Як для Джо, так і для Роджера, пересісти в гоночний баркас було солодкою винагородою за дні, що були від самого початку університетських занять такими безжалісно довгими та висмоктували всі сили. Кожен будній день Роджер брів пішки 4 кілометри від дому своїх батьків у Фремонті до університету, де займався в інженерному класі, поки не починались тренування команди, і коли вони закінчувались, повертався додому, щоб допомогти по господарству і зробити домашні завдання. Вечорами по п’ятницях та суботах, щоб оплатити навчання і допомогти сім’ї із фінансами, він грав на