Читати книгу - "Темна матерія"

вікна, які вона розчинила навстіж, щоб прохолодне жовтневе повітря вливалося досередини й несло із собою нічні звуки кроків людей, які брели додому з барів, сирен і двигунів великого міста, яке навіть вночі, крізь сон, не зупинялося, не вимикалося, а просто гурчало собі потихеньку, на малих обертах.

І у вирішальну мить вона намагається стримати крик, але ні їй, ні Джейсону це не вдається.

Не цієї ночі.

Бо щось змінилося, стало кращим.

Вони не були нещасливими ці останні кілька років, якраз навпаки. Але як давно вона не відчувала такої запаморочливої любові, яка збурювалась десь у шлунку, а потім якимось неймовірним чином перевертала увесь світ.

Розділ п’ятий

— Містере Дессен?

Я рвучко прокидаюся.

— Вітаю. Вибачте, що злякала вас.

Зверху на мене дивиться лікарка — низького зросту, зеленоока й рудоволоса, у білому халаті, в одній руці чашка кави, у другій — планшет.

Я сідаю.

За вікном біля мого ліжка вже день, і хвилин із п’ять я геть не розумію, де перебуваю.

За склом низькі хмари накривають місто, обрізаючи обрій на висоті триста метрів. Звідси мені видно озеро і кілометрів три околиць Чикаго, приглушені кольори під похмурою середньозахідною сірятиною.

— Містере Дессен, ви знаєте, де ви?

— У «Лікарні Милосердя».

— Правильно. Минулої ночі ви увійшли до приймального відділення зовсім дезорієнтовані. Вас приймав один із моїх колег, доктор Рендольф, і коли вранці він пішов, то передав вашу карточку мені. Я — Джуліанна Спрінгер.

Я дивлюся вниз на голку крапельниці, встромлену у мій зап’ясток, і веду поглядом по трубці аж до пакета, закріпленого на металевій стійці.

— Що ви мені вливаєте? — питаю.

— Звичайну Н20. У вас було сильне зневоднення. Як ви зараз почуваєтеся?

Я проводжу швидку самодіагностику.

Мене нудить.

У голові б’ється пульс.

У роті наче клубок вати.

Я показую на вікно.

— Так, як там, — кажу. — Важке похмілля.

Крім фізичного дискомфорту я відчуваю жахливе спустошення, наче дощ іде прямо мені в душу.

Наче з мене все висмоктали.

— У мене є результати вашого МРТ, — каже вона, вмикаючи планшет. — Результати сканування в межах норми. Кілька синців, але нічого серйозного. А от результати токсикологічного аналізу більш промовисті. Ми знайшли сліди алкоголю, так як ви й повідомляли доктору Рендольфу, але є ще дещо.

— Що саме?

— Кетамін.

— Не знаю, що це.

— Це хірургічний анестетик. Одним із побічних ефектів якого є короткострокова амнезія. Чим можна пояснити деякі прояви вашої дезорієнтації. Токсикологічний аналіз виявив ще щось, чого я раніше ніколи не бачила. Психоактивна сполука. Просто якийсь чудернацький коктейль. — Вона сьорбає свою каву. — Я вимушена спитати: ви самі не приймали ці препарати?

— Звісно, що ні.

— Минулої ночі ви повідомили доктору Рендольфу ім’я вашої дружини, і дали кілька телефонних номерів.

— Так, її мобільник і наш стаціонарний.

— Увесь ранок я намагалася до неї додзвонитися, але номер її мобільного телефону належить якомусь хлопцю на ім’я Ральф, а ваш стаціонарний телефон увесь час перемикається на голосову пошту.

— Чи не могли б ви прочитати мені номер її телефону?

Спрінгер читає номер мобільника Даніели.

— Все правильно, — кажу я.

— Ви впевнені?

— На сто відсотків.

Вона знову заглядає у свій планшет, і я питаю:

— А ці препарати, які ви знайшли в моєму організмі, здатні викликати довгострокові змінені стани?

— Ви маєте на увазі марення? Галюцинації?

— Саме так.

— Чесно кажучи, я не знаю, що це за психогенний препарат, а отже, я не можу сказати, як саме він може впливати на вашу нервову систему.

— То він і досі може на мене діяти?

— Знову ж таки, я не знаю його періоду напіввиведення чи за який час ваше тіло позбудеться його. Але я не здивуюсь, якщо ви й досі перебуваєте під впливом чого-небудь.

У пам’яті спливають події останньої ночі.

Я бачу, як голий іду під дулом пістолета в якійсь занедбаній будівлі.

Укол у шию.

В ногу.

Уривки дивної розмови з якимось чоловіком у масці гейші.

Кімната, завалена старими генераторами й залита місячним світлом.

І хоча думки про минулу ніч емоційно