Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

— Як щодо слова «обвислий»?

Мої однокласники загиготіли.

— Закладімося, що я зможу, — додала я.

Один зі старших хлопців, який навчався на пілота КС-135 Повітряних сил Національної гвардії, зрозумів, що я говорю серйозно, і швидко захитав головою.

— Ні. Ні, не закладатимемося.

Інші учні були сміливіші й з превеликою радістю побилися зі мною об заклад.

Я, як у пілот Гвардії, мала величезну перевагу перед рештою класу. Кандидати в пілоти, що перебували на дійсній службі, усе ще змагалися за рейтинг у класі. Наприкінці підготовки школа давала найліпшому учневі можливість першим вибрати літак з доступних літальних апаратів. Наприклад, якби був тільки один F-16, найкращий кандидат міг би обрати його, і тоді з нашого класу ніхто більше не став би пілотом F-16.

Однак у Гвардії все було інакше. Мій підрозділ літав на вертольотах HH-60, і я точно знала, що врешті-решт літатиму: мені не треба було змагатися за бажаний літальний апарат. Я, як справжній воїн, однаково хотіла битися й закінчити підготовку зразковою ученицею, дарма що готова була завдати гарту інструкторам, щоб усі в класі хоч на кілька хвилин відпружилися. Інструктори зайшли один за одним, чекаючи на мій інструктаж. Однокласники нашорошили вуха, гублячись у здогадках, чи насмілюся я.

— Доброго ранку. Інструкції для екіпажу на вівторок 29 березня такі, — почала я. — Погода хороша, небо чисте, видимість добра, обвислий вітер близько п’яти вузлів від два-сім-нуль…

Кілька моїх однокласників, хоч як старалися, не змогли стримати усмішки, й інструктори почали переглядатися. Я закінчила інструктаж, і всі розійшлись у своїх справах. Я не могла повірити, що все так легко минулося.

— Дженнінґз. У мій офіс. Негайно, — прогримів над головами голос командира моєї ланки.

Лайно!

Я опинилися на слизькому, але це було того варте. Слово честі, командир моєї ланки знав, що мусить дати мені прочухана, але кутики його губ усе одно трішечки усміхалися. Зрештою він «покарав» мене тим, що я мала проводити інструктаж щодня до кінця тижня, однак після служби в Повітряних силах, де я день у день звітувала конгресменам та генералам про В-2, це для мене майже не було покаранням: я не мала проблем з публічними промовами. У кожному разі то була невисока ціна за можливість показати своєму класові, що розважатися можна й у стресовому стані. Правду кажучи, я дійшла висновку: коли в нас виходило позбутися стресу, наші результати значно кращали.

Добрим прикладом для цього став той кандидат у пілоти КС-135, який сказав мені не клеїти дурня на інструктажах. Після одного особливо паскудного контрольного польоту він повернувся в клас і швиргонув контрольний список через усю кімнату. Двоє наших швидко підстрибнули й затягли його в аудиторію, поки інструктор не побачив, як йому зриває дах. В аудиторії він так шибонув ногою по стільці, що мені здалося, ніби той зараз вилетить з прикрученої до підлоги рамки. Політ, очевидно, минув не дуже добре.

— Я не можу! — волав він, а його щоки яскраво червоніли. — Я не отримаю крил.

— Усе в тебе буде гаразд, — сказав йому інший наш однокласник, намагаючись заспокоїти. — Певен, Ем-Джей може поговорити з командиром, і в тебе буде ще шанс.

Якщо чесно, я не могла змусити себе погодитися. Я бачила, що цей учень дотягує тільки до мінімальної стандартної планки, проте найменший стрес вибиває його з колії. Я співчувала йому, але розуміла: одного дня йому доведеться заправляти літак у зоні бойових дій. Як він упорається зі стресом, коли знатиме, що під час заправляння F-16 над Іраком його може поцілити ракета класу «земля-повітря»? Хто тоді додасть йому впевненості в собі й скаже, що все в нього буде гаразд?

На щастя, мені не довелося вирішувати — боротися за нього чи ні. Невдовзі він покинув навчання, і я збагнула: для польотів потрібні бойовий дух та сталеві нерви, а не ті характеристики, що залежать від гендеру чи якогось іншого демографічного показника. Деякі люди просто не мають рис, які дають змогу робити те, чого від нас вимагають і що дехто з нас мріяв робити все своє життя.

Звісно ж, я багато разів сумнівалася, чи подужаю це все. Миті, коли ти питаєш себе, чи варте воно того або чи вартий ти того, виникають завжди. Одні з нас можуть здолати ці випробування, інші — ні. Тоді я й не уявляла, які випробування на мене чекають, але кожне з них щораз сильніше зміцнювало мою впевненість. А тим часом найкращий період мого життя тривав.

Під кінець фази Т-37 я справді була на висоті. Звісно ж, я припускалася купи помилок. Наприклад, на першому контрольному польоті я заробила «гачок». Це означало, що я провалила політ. Помилка була дурна, однак я навчилася й іншим разом усе зробила добре. Тепер мені вже не треба було сидіти й слухати перемовини по радіо, щоб підготуватися до етапу, коли я сама братиму в усьому участь, тож більшість вечірніх годин я проводила за навчанням.

Щовечора я робила перерву й виходила пробігтися довкола аеродрому, підбадьорюючи себе червоними й зеленими вогниками на літаках, що злітали й сідали під час нічних тренувань. Але травма коліна, яка кілька років тому обмежила мої можливості на тренуваннях у КПОЗ, досі мені дошкуляла. Під час моїх вечірніх пробіжок біль незмінно дужчав, однак я, мов дурепа, завзято ігнорувала його.

Зрештою, за два тижні до закінчення фази Т-37, дійшло до того, що я не могла навіть залізти в літак. Я