Читати книгу - "раКУРС"

сперечаються, потім можуть здуру пальнути вгору з автоматів. Неподалік від них, за рогом будинку, діти спокійно граються на майданчику. Десь за містом голосно розривається снаряд, а «ЦРУшники» вже не біжать у підвали, вони спокійно продовжують будувати здогадки, хто по кому й де стріляє. Лише виття сирени чи літака може змусити зрушити з лавок цих стареньких. Людина має властивість швидко пристосовуватися до будь-яких умов життя, але такий оксюморон[9] дивує навіть мене. Спостерігаючи, як молоді матусі з візочками спокійно проходять повз блокпости, нашпиговані зброєю, я думаю про те, що колись мої дівчатка виростуть, і я розповім їм, як ми тут жили. Не знаю навіть, повірять вони мені чи ні, але буду розповідати.

Іду на зустріч із Сашком, обходжу кадирівців. Не знаю чому, але вони мене лякають. Мені неприємні їхні голосно-крикливі емоційні діалоги мовою, якої я не розумію. Коли йдеш повз них, вони оглядають тебе безцеремонно з ніг до голови, потім регочуть. І ти, як дурепа, починаєш думати, що з тобою щось не гаразд. Перший раз, коли я почула їхній сміх позаду себе, навіть подумала, що забула вдягти шорти, потім зрозуміла, що вони так розважаються.

Сашко вже чекає на мене. Я вітаюся за руку й одразу непомітно вкладаю маленьку флешку в його долоню. Замовляємо морозиво, і я, озирнувшись, стиха його питаю про хлопців із нашої групи.

— Розумію, що це закрита інформація, — кажу йому, — але хоча б натякни, як вони?

— Цікава ти, Елінко, — усміхається він.

— Яка вже є, і виправити неможливо.

— Ти, Олег і Максим поки що справляєтесь із поставленим завданням.

— Невже те, що я передаю, має цінність?

— Усе має цінність, — ухиляється він від прямої відповіді. — Щоправда, Семен мене дещо тривожить.

— Чому?

— Почав зустрічатися з дівчиною, яка працює на кухні ополченців. Спочатку я його навіть похвалив, бо так можна почути від дівчини якусь корисну інформацію, а на останню зустріч він прийшов зі стійким запахом перегару.

— І що з того? Може, трішки десь випив пивка.

— З його фізіономії я б не сказав, що він випив бокал пива, — сказав Сашко. — Можна припустити, що Семен добряче пиячив цілу ніч, а алкоголь розв’язує язики, тим паче, коли поруч гарна дівчина.

— Так поговорив би з ним, — раджу я, хоча це й так зрозуміло без моїх повчань.

— Із ним мав розмову сам Ігор Максимович, і Семен запевнив, що таке більше не повториться, мовляв, хильнув трохи на дні народження коханої, але я чомусь не повірив.

— Будемо сподіватися на краще, — сказала я й спитала про інших хлопців.

— Олексій записався в ряди «славних ополченців» без проблем, Іван та Максим — також, їх поставили охороняти склади боєприпасів, тож там поки що все йде за планом.

— І довго ще мені нишпорити вулицями? Коли вже отримаємо справжні, більш серйозні завдання?

Сашко не поспішає з відповіддю. Він хитро поглянув на мене й так собі спокійно відправляє в рот ложечку за ложечкою морозиво.

— Якби ми були зараз дітьми, я б схопила морозиво й розмазала б його по твоїй мордяці! — кажу я, і Сашко регоче.

— Ти така, як і була!

— Уже не вперше чую. І довго будеш мучити мене? Хочеш випробувати моє терпіння? — кажу жартома. — Ти ж мене знаєш: я нетерпляча!

— Знаю, тому й хочу трішки помучити, — каже він з усмішкою на обличчі. — Мені подобається, коли ти жартуєш, а ще більше — коли злишся.

— Не дам тобі такого задоволення! — кажу я й розтягую рот в усмішці.

— І куди твої чоловіки дивилися? На їхньому місці я б тебе нікуди від себе не відпустив, — каже він, і я не розумію, жартує чи ні.

— Ну і?.. — нахиляюся над столиком, щоб бути ближче до нього, і свердлю його поглядом.

— Ігор Максимович сказав, що незабаром уже буде перша перевірочна операція, — стиха промовляє він і знову береться до морозива так, ніби його місяць не годували.

— Нарешті! — полегшено видихаю я.

— Ти так це промовила, ніби витягла виграшний лотерейний білет, — усміхається Сашко.

Євген

Мама знову тягне мене на дачу. Я погоджуюсь з умовою, що ввечері повернемося додому. Вона починає щось говорити про те, що можемо не встигнути й доведеться заночувати, але я наполягаю на своєму. Їй нічого не залишається, як погодитися.

У маршрутці тиша. Лише іноді пасажири стиха перемовляються між собою. Люди навчилися мовчати, бо ніхто не може бути впевненим у своїх знайомих чи сусідах: у неспокійний час багато хто опинився, як зараз кажуть, по різні боки барикад. Поки дісталися ділянки, сонце вже піднялося й нестерпно палить. Мама щось бурмоче про те, що потрібно було вставати раніше, бо тепер буде не полив, а знищення городини. Я мовчки дістаю шланг, відкручую