Читати книгу - "Паруси над степом"

стояли три німецьких котьолки, а трохи збоку — Адиків… «мухомор». Точно такий, як у Льоньки! Ясне діло: рябого картуза не міг не запам’ятати німець! Хіба ж знав ласий до яєчні фріц, що в тутешньому сільмазі продавали картузи тільки одного фасону — рябенькі, з пиптиком угорі!

— А ти комендантові скажи! — порадив, стримуючи посмішку, Валько.

— І скажу. Аякже! Він йому дасть, вухатому! — І Ліщинський, обережно ступаючи, щоб не розхлюпати офіцерський суп, покульгав скаржитися комендантові.

* * *

Коли за терновими кущами витикаються дві чорняві голівки і на шляху лисичим хвостом тягнеться курява, Льонька вже знає: то біжать Лебедики. Вони не просто біжать, а вибрикують, наче лошата, один поперед одним збивають пухку, як борошно, пилюку.

Веселі забіякуваті близнюки Іван та Петро, хоч і живуть аж коло млина, частенько навідуються до Льоньки. Мабуть, сирітська доля й злидні поріднили хлопчиків.

Якось не вдвох примчали нерозлучні Лебедики, а сам Петро (Льонька відрізняв його од брата по смішному «вихорку» на маківці — наче корова лизнула язиком проти чуба). З хмаркою пилу вкотив Лебедик у двір, гукнув товариша:

— Гайда в школу, губатий! Завтра починаються уроки. Ну, чого витріщився?

А Льонька й справді витріщився на Петра. Яка школа! Які уроки і де будуть сидіти учні? На толоці хіба що? У шкільному ж приміщенні хазяйнують німецькі зенітники.

Та Петрові все було достеменно відомо. Ніяких класів не буде — навчатимуться гуртом в одній групі. І жовтороті перваки, і солідні п’ятикласники. Сидітимуть не на толоці, а там, де була раніше контора. А за вчительку буде Феліна Карлівна.

— Феліна Карлівна? — закліпав повіками Льонька. — Звідки ця птиця?

— Зві-і-і-дки! — передражнив Петро. — 3 Нерубаївки! Ліщинську хіба не знаєш?..

— Ліщинська?! Так вона ж Феля Карпівна.

— Була та загула. Перелицювалася. Щоб по-німецькому звучало.

Оце так новина! Льоньку найбільше потішало те, що їх вчитиме бухгалтерша, цебто — як її? — Феліна Карлівна.

Увірвавшись до Ліди в хату, — сестра щось писала в голубому зошиті, — Льонька заторохтів про школу. Ліда, підперши кулачком худеньке личко, мовчки слухала його. Коли Льонька переказав новину, суворо глянула на збудженого брата, наче холодною водою облила.

— Льонь, пора тобі розбиратись у житті. В школу не ходи, зрозумів? Хочеш вчитися — давай. Дома все влаштуємо. А німці… ясно, яку науку дадуть.

І все-таки Льоні дуже кортіло глянути, що ж воно буде в школі. Упросив сестру: піде на день, два, а коли щось не так — ауфвідерзеен![9]

Контора тісна, колись не вмістила б і половини учнів, але зараз було їх не густо. Льонька сів на задній лаві — довгій, грубо обтесаній дошці. Поруч вмостилися брати Лебедики, кругленькі, непосидючі, та ще п’ятірка їхніх друзів. Там-сям попереду між голомозих хлоп’ячих голів мелькали короткі дівчачі кіски.

Школа, якщо це можна назвати школою, мала досить своєрідний вигляд. Там, де слід висіти дошці, висів портрет Адольфа Гітлера — ховрашина мордочка з кущиком волосся під носом. Замість парт поперек кімнати стояли наспіх збиті лави. Замість книжок учні тримали на колінах відра — їм було наказано взяти їх з собою. Скидалось на те, що обідрана дітлашня прийшла сюди не вчитися, а просити хоч якоїсь бурди на обід. Сиділи мовчки, з пісними обличчями, зголодніло зиркали по кутках.

Гуркнули двері, і в контору поважно, як гусак, заплив Адик Ліщинський. Груди — колесом, ніс — догори. «У-у-у!» — джмелиним гудінням зустріли його хлопці. Адик, не повертаючи голови, показав їм дулю й сів попереду — біля єдиного столика.

Учні звично схопились на ноги, коли увійшла вчителька. Вона була у світлому платті, на сухій жилавій шиї — біле намисто, на зморщених щоках — чи то пудра, чи то борошно. Однак намисто й пудра не могли приховати землистості шкіри.

Ліщинська сперлась руками на столик, подалася вперед, націлилась на клас воронячим носом.

— Гутен таг![10] — каркнула вона.

Учні мовчали. Отетеріло дивились на Ліщинську.

— Ну-у-у! — загрозливо підняла вона голову. — Г-гутен-таг!

— Гутен таг! — одиноко пролунав Адиків голос.

— Цить, дурню! Хай вони отвічають. І — геть звідси в куток! Дома остогид!

Адик, наче побитий пес, лякливо посунув до вікна.

— Ну? Будете отвічать?

Дзенькнуло відро у Льоньчиних руках.

— Хто деренчить, питаю?

Дзенькнуло відро в іншому кутку. Забряжчали дужки зліва й справа.

— Ви що, іздіваєтесь? — пригнулась, ніби готуючись до стрибка, Ліщинська. — Ви що, забули — це не при совєтах! Розпаскудились! А оно — бачили? — і Ліщинська жестом показала на двері — вгорі на одвірку (як вони цього не помітили раніше?) лежав… жмуток різок. — Ну, бачили? Я так відшмагаю, не знатимете, де чухатись! І жаліться не буде кому! Затямте, виродки: це вам не при більшовиках! Розпаскудились!

На цьому, власне, урок закінчився. Ліщинська оголосила, що учні підуть збирати лікарські рослини. Грамота — всякий там правопис та арифметика — тепер мужикові ні до чого. Треба допомагати великій Германії; аякже, ви думаєте легко, повчала Феліна Карлівна, прогнати більшовиків за Урал; батьки — хлібом, а ми — зіллям будемо допомагати фронтові.

За клубом, де колись було артільне поле, а тепер лісом чорнів бур’ян, діти рвали ромашку, «ведмежі вушка», шпориш. Наповнивши відра зіллям, несли до контори. Тут за вагами сиділа Ліщинська, відзначала в табелі «успішність» своїх вихованців: замість оцінок ставила цифри кілограмів. У холодочку різались в карти два фріци; учні підходили до них і висипали зелень у фанерні ящики. Коли виповнювалось кілька ящиків, фріци ліниво піднімались і з