Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Якби в день смерти доктора Гадсона покликали до суду свідчити про успішність свого подружжя, укладеного заради дочки, то йому, зазвичай вибагливому в справі правдомовности, це питання могло видатися незручним.

Вони всі троє стояли того морозного січневого ранку в Церкві Св. Андрія перед дядьком Персівалем і Монті – а також сенатором Бірном, який приїхав з Вашингтона – не стільки як наречена й наречений, якого супроводила рідна донька, рада від щирого серця; а радше як пара напрочуд милих молодих жінок у супроводі літнього, непоказного опікуна, що просив Церкву і Державу легалізувати й благословити їхнє товариство і скріпити його печаттю.

Те, що це був направду mariage de convenance (французький вислів милозвучніший від англійського відповідника), не викликало в доктора Гадсона серйозних побоювань. Він не плекав жодних ілюзій з цього приводу, розуміючи, що якби всі подружжя у світі обмежувалися романтичною закоханістю і не враховували жодних матеріяльних переваг з будь-якого боку, то людський рід невдовзі би вимер; і що якби для молодої жінки було аморально виходити заміж з усвідомленням того, що вона не здатна негайно віддатися своєму чоловікові з усією повнотою почуттів, то сама Свята Діва була би не без гріха.

Однак, невдовзі після звершення цього подружжя, доктор Гадсон переконався, що щиро закоханий у свою молоду наречену, і що дружні взаємини між Гелен та Джойс, яких він прагнув передусім, опинилися під загрозою.

Джойс страждала від морської хвороби, і перші три дні були тяжкі.

– Ні, люба; навіть не думай… Будь-ласка, іди. Я би дуже цього хотіла.

– І тому коли опівдні в неділю її переконали піти до встеленого ковдрою крісла, приготованого для неї на палубі "Б", вона зрозуміла, що нею дбайливо опікуються, з одного і другого боку, не поблажливий батько та вірна студентська подруга, а чоловік і його дружина – безсумнівно, добрі її приятелі, але… от тобі й на!

Усі троє спробували повернутися до бажаного стану у своїх стосунках, але цього не сталося. Можливо вже самі їхні зусилля перекреслили таку можливість. У Парижі Гадсон з ентузіязмом заохочував забаганки Джойс під час походів по крамницях; а Гелен, прагнучи підтакувати чоловікові, мабуть, перебрала міру.

– Який незвичайний плащ! Така рада, що ти знайшла його, Джойс! Тобі дуже личить!

Безсумнівно, то була правильна постава, але вона не мала належного оформлення. До неї зверталася не подруга, а підлеслива мачуха, що боїться видатися не надто щедрою й ніжною.

Незгод між ними не було. Можливо, одна така могла би зняти напруження. До того ж на поверхні жодних перепон не було. Вони були надто глибокі, щоб випливати назовні. У цьому була проблема. Усе, що вони говорили одне одному, лунало голосніше – наче в гучномовці – посилюючи їхню взаємну відданість одне одному, поки вона не набувала відтінку нереалістичности. Кожен з них щосили намагався виглядати природно. Кожен знав, що иншим доводиться виконувати важку роль. Майже відчайдушно вони пнулися туди, де були раніш; але загубили туди дорогу.

Невдовзі після смерти доктора Надсона відстань між ними істотно зросла. У перші кілька днів вони прихилялися одна до одної з новою приязню, яка обіцяла бути якщо не відновленням їхньої попередньої дружби, то принаймні провісником майбутньої незамінности… можливости, що ці стосунки стануть ціннішими від усіх, що були між ними доти. Але це не тривало довго.

Сум Джойс, безутішний упродовж тижня, швидко вичерпався. Вона просто чесно визнала одного дня, що не буде киснути довше, позаяк, з огляду на мінливість її настрою, довготривала скорбота виглядатиме вдаваною, навіть якщо вона і здатна на неї, що викликало певні сумніви.

А тепер з’явилася бентежна таємничість, коли вона пояснювала пізні повернення додому. Дуже тактовні запитання Гелен, сповнені тривоги щодо її соціяльної програми, або легко відкидалися за допомогою жартівливої відповіді, або натикалися на короткий – хоча й дружній – натяк, що вона вже досить доросла і знає, куди хоче йти, з ким і доки. І Гелен не треба журити свою милу голівку через шалапутну Джойс. Вона мусить жити власним життям і припинити хвилюватися через дрібниці.

– Не засиджуйся, люба, – зазвичай протестувала Джойс о дев’ятій. – Я йду з Недом. (Або Томом, Петом, Філом). Ми можемо повернутися пізно, ти знаєш. Де? О, я не певна… думаю, десь потанцюємо… і підвечеряємо згодом… Кристал-Палас, можливо. Або в Ґордонсі.

– Мені не до вподоби, що ти підеш до Ґордонсу, Джойс. Справді – це не дуже гарне місце. Скажи, що цього не станеться… будь ласка!

– Так, безумовно! Але ж не мені все вирішувати. Мій приятель теж має право на свою думку.

На рожевому покривалі лежало кілька листів; один з них, від Монтгомері Брента, короткий і братній, розповідав, що його порада завжди стане в пригоді "меншій сестриці", якщо її турбуватимуть ділові питання, особливо тепер, коли обов’язків в неї побільшало.

"Авжеж, буду тільки радий пояснити всі заковики в тому, що стосується до податку на прибуток, інвестицій та збереження заощаджень. Ці речі – моя щоденна робота".

– Милий хлопець! – бурмотіла вона напівголосно, читаючи листа, – як це шляхетно; і цілком непогана ідея, до речі. Цікаво, чи він справді хоч щось знає про бізнес? Узагалі, мав би вже знати.

Монтгомері, якого подумки вона любила називати братиком Монті (зі ще більшою ніжністю тепер, коли почувалася такою самотньою), був старший від неї на п’ять років. Відчувши на другому році науки, що коледж йому набрид, Монті поніс свій саксофон на джазовий ринок. Не надто радіючи тому, що доведеться довіку заробляти собі на хліб,