Читати книгу - "Скелет у шафі"

Світлана згадала ластівок, які зліпили гніздо у неї під дахом. І як приблуда-кіт усе експропріював. І хата Рогачки в цю хвилину нагадувала їй це кубельце. Телятниця не мріяла про дисертацію, але хіба від цього її життя нічого не вартувало?

Але найбільшою несподіванкою для Світлани була таємниця Рогачки й Чучундера. О, як усі помиляються, коли думають, що сільські жителі не мають одне від одного секретів, що тут усі про всіх усе знають. А виявилося, що не все.

Батькам Рогачки не щастило з дітьми. Вони помирали одне за одним. Дружина народжувала щось п’ять чи шість разів, але жодне немовля не дотягувало навіть до ранку. І тоді лікарі вирішили обстежити подружжя, щоби збагнути, чому в них появляється на світ таке хворобливе потомство? Медики дослідили їхню кров і довідались, що в Рогачки та в її чоловіка не поєднуються якісь там хромосоми. Це була якраз та причина, через яку Рогачкам не вдавалося виростити жодної дитини. Люди в білих халатах пояснили жінці: скільки б вона не вагітніла – щоразу в неї буде або викидень, або каліка, якій недовго втішатиметься світом. Почувши такі прогнози, мати Рогачки була у відчаї. Але поки вона доїхала до села, то знайшла вихід: чоловік не повинен знати правди, бо хромосоми й так не змінити, а вона зійдеться з якимсь іншим мужчиною, кров якого, можливо, буде більш благополучною, і тоді нарешті зможе вродити здорову дитину. А чоловік ні про що не здогадуючись, думатиме, що то нарешті Бог над ними зглянувся.

Рогачка вибрала батька Чучундера, бо розмірковувала так: якщо в Чучундера уже є син, то може і в неї з ним щастя усміхнеться. І так воно сталося: Рогачка народила Славу. Але ніколи про це нікому й словом не прохопилася, аби не кидати тінь на чужого чоловіка. Тримала вона язик за зубами, навіть овдовівши, і коли не стало батьків Чучундера. Лише незадовго до своєї смерті вона відкрила таємницю доньці. Адже у Слави – ні брата, ні супружника, а на селі без чоловічого плеча жінці доводиться важко. І Рогачка сподівалася, що молодий Чучундер підтримає її дочку і свою сестру у скруті. Проте сестра не могла йому про це розповісти, бо він був на заробітках. Навіть коли брат приїхав до Обертівки, то Слава не знала, як повести з ним розмову. Лише місяць тому у річницю смерті її мами, вона запросила його на Службу Божу і поминальний обід, де розповіла все, що почула від покійної.

Чучундер дуже зрадів. Бо йому завжди було одиноко, ні братів, ні сестер: мати після його народження хворіла на якусь недугу, в деталі якої він не пробував вникати, і лікарі радили їй більше дітей не заводити. Тож тепер, коли Чучундер довідався, що в нього є сестра, то схотів надолужити те, чого не мала вона в своєму житті і чого так не вистачало йому. Він побачив, що має для кого жити, а їй уже непотрібно було іти кланятися сільським пиякам, аби вони їй город зорали чи дров нарубали. Насамперед він взявся полагодити її хату, яка не ремонтувалася років із двадцять. Мабуть, не розрахував своїх сил, намагаючись зробити за місяць те, на що потрібний рік: поставив нові віконні рами, підлогу. Але коли сестра попросила змолоти зерно, і він повіз мішки до млина, – зайнялася її хата, і нічого не вдалося врятувати…

Чучундер знову поїхав на заробітки, а Світлана, оголосивши, що вона вже дослідила, якими лісами гасав за ворогами Данило Галицький, повернулася до міста. Однак туди вона повезла зовсім не працю про житіє першого короля галицького князівства.

У Львові за пріснопам’ятних радянських часів був інститут, де вчені досліджували, чому одні діти – схожі на тата, другі – на маму, а треті – на… сусіда. А якось науковці взялися з’ясувати: чому у сільських родинах – так багато дітей, а подружжя у містах пасуть задніх? Уряд вимагав, аби вчені винайшли такі таблетки, від яких би й городяни розмножувалися, наче хом’ячки. Адже державі потрібні були солдати, щоб відвойовувати у капіталістів побільше земель для соціалізму. Сушили собі голови мудреці над цією загадкою, процвиндрюючи гроші, але ніяк не знаходили пояснення такому феномену. Бо всі їхні дослідження проводилися теоретично, а для того, щоб написати дисертацію, потрібно було практично пожити багато місяців серед поселян, вивчаючи їхній побут. Та річ у тім, що вчена нога доцентів і професорів не відважувалася вступити туди, де не було прийнято заводити ванну, газову плиту, театр, перукарню. Не допомагали навіть запевнення лікарів про те, що поза міськими мурами, мовляв, – чистіше, ніж у місті, повітря, яке так і хочеться порізати на шматки, покласти на бутерброд і їсти, щоб прожити до ста літ: дослідники воліли померти у молодому віці, але з комфортом.

Може, мрія селекціонерів так би й залишилася мрією, якби у співробітниці Світлани Крохмальської не померла її бездітна тітка, що, як виявилося, все життя провела в якійсь Обертівці, а помираючи, заповіла свою хату племінниці. І тоді директор Трусевич скерував Світлану у відрядження. Професор хотів, щоб Світлана якнайшвидше вивідала таємницю високої народжуваності у селі. Бо сподівався, що партія оцінить його старання і почепить йому на лацкан зірку героя Радянського Союзу! Він сподівався, що Крохмальська, придивляючись, що їдять і п’ють місцеві мешканці, присилатиме про них на кафедру цікаві відомості. І це допоможе розгадати таємницю, звідки в селян – така шалена плодовитість? Дослідження мали стати цікавим науковим відкриттям і увічнити імена спеціалістів з кафедри. Збагнувши, що в руках Світлани – доля наукового щастя, чоловіки усі купно почали їй догоджати, кожен на свій лад. Однак не так сталося, як гадалося. Світлана