Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

Жозеф Фуше став міністром! Париж сахнувся, мов від гарматного пострілу. Знову почнеться терор, якщо спущено з ретязя цього кривавого пса, ліонського ката, осквернителя святощів і храмів, приятеля анархіста Бабефа? Може, — боже борони! — тепер ще й Коло д’Ербуа та Біло витягнуть з малярійних островів Ґаяни, а на майдані Республіки знову поставлять ґільйотину? Чи, врешті, знову пектимуть «хліб рівності», заведуть філантропічні комітети, луплячи гроші з заможних? Париж, давно вже заспокоївшись, маючи півтори тисячі танцювальних зал, сліпучі крамниці й jeunesse dorée, жахнувся, багатії й буржуазія тремтіли, як anno[23] 1792-го. Тільки якобінці зраділи останньому республіканцеві. Нарешті, зазнавши страшних переслідувань, один їхній знову біля влади — найвідважніший, найрадикальніший, найнесхитніший; тепер, урешті, затамують реакцію, очистять республіку від роялістів і змовників!

Але дивно: і ті, і ті через кілька днів запитували себе: чи справді цей міністр поліції зветься Жозеф Фуше? Ще раз справдились мудрі слова Мірабо (слушні й сього­дні про соціалістів): якобінець, ставши міністром, уже не буде якобінським міністром, бо ж подивіться, з губів, що давніше скапували кров’ю, стікає тепер єлей замирення. Порядок, спокій, безпека — без упину крутилися ці слова в поліційних прокламаціях колишнього терориста, а боротьба з анархією — його найперше гасло. Свободу друку слід обмежити, годі вже тих одвічних дратливих статей. Порядок, ще раз порядок, спокій і безпека: ні Метерніх, ні Зельдніцкі — жоден архіреакціонер Австрійської імперії не складав консервативніших указів, ніж Жозеф Фуше, «Mitrailleur de Lyon».

Буржуазія відітхнула: що за Павло зробився з того Савла! Зате справжні республіканці на своїх зборах шаленіли з обурення. Небагато навчилися вони за ці роки: в нескінченних промовах усе точили затамований гнів, викривали і звинувачували, погрожували Директорії, міністрам і конституції цитатами з Плутарха. Вони так шаленіли, немов ще й досі жили на світі Дантон і Марат, ніби й тепер, як тоді, вдаривши на сполох, можна скликати сотні тисяч із передмість. Їхнє невпинне й надокучливе скигління зрештою занепокоїло Директорію. «Чим тут зарадити?» — напосілися колеґи на новопризначеного міністра поліції.

«Закрити клуб», — відповів той незворушно. Не ймучи віри, перезирнулися вони й запитали, коли він гадає вдатись до такого сміливого заходу. «Завтра», — спокійно мовив Фуше.

І справді, наступного вечора Фуше, колишній голова якобінського клубу, подався до клубу радикалів на Поромній вулиці. Всі ці роки в тому осередку билося серце революції. Це були ті самі люди, перед якими Робесп’єр, Дантон і Марат, перед якими він сам виголошували запальні промови. Після падіння Робесп’єра, після поразки Бабефа лиш у клубі Манежу й досі жеврів спогад про вогненні дні революції.

Та Фуше зовсім не властива сентиментальність, коли хоче, він притьмом — аж моторошно стане — забуває свою минувшину. Колишній учитель математики з ораторіанської школи завжди обчислює паралелограм тільки реальних сил. Він знає, що республіканські настрої минулися, найвидатніші вожді, люди діла лягли в землю, клуби давно вже звелися на товариські посиденьки, де промовці один поперед одного хапалися говорити. 1799 року разом з асиґнаціями впав курс патріотичних слів і цитат з Плутарха: забагато тих фраз намелено й банкнот надруковано. Франція вже втомилася (а хто знає краще за міністра поліції, що контролює громадську думку!) від адвокатів, промовців та новаторів, утомилась від декретів і законів, прагне тільки спокою, ладу, миру і впорядкованих фінансів; після років як війни, так і революції, після всякого колективістичного шалу неодмінно запановує нестримний особистий і родинний егоїзм.

Хтось із республіканців, уже зовсім безвартісний, саме виголошував полум’яну промову, як розчахнулися двері й у супроводі жандармів у мундирі міністра ввійшов Фуше і холодним поглядом здивовано зміряв збори, що аж підскочили. Ну й жалюгідні супротивники! Люди діяльні, духовні вожді революції, її герої та відчайдухи загинули, зосталися самі балакуни, а таким буде досить рішучого жесту. Не зволікаючи, кощавий чоловік ступив на трибуну, і вперше за шість років якобінці знову почули його пісний, зимний голос, але він закликав не до свободи й ненависті до деспотів, як давніше, а спокійно й твердо повідомив, що клуб закрито. Несподіванка була така велика, що ніхто й не заперечив. Вони не шаліли, не кинулись — у чому завжди присягалися — з кинджалами на душителя свободи. А, затинаючись, позадкували і, очманілі, вийшли з приміщення. Фуше добре обчислив: боротися треба з людьми, а балакунів одним махом скидають додолу.

Ось уже зала спорожніла, він неквапно йде до дверей, замикає і кладе ключа собі до кишені. Власне, цей поворот ключа був кінцем Французької революції.

Усяка служба — завжди тільки те, що з неї зробить людина. Коли Жозеф Фуше обійняв посаду міністра поліції, то разом з нею отримав і цілком другорядні функції, щось на кшталт супрефектури Міністерства внутрішніх справ. Він мав наглядати та інформувати, постачати, мов той возій, матеріали для внутрішньої та зовнішньої політики, і проводирі Директорії будувалися потім, неначе королі. Та тільки-но Фуше три місяці протримав владу в своїх руках, як вражені і вже знезброєні його доброчинці з ляком помітили, що він наглядає не тільки за «низом», а й за «верхом», що міністр поліції контролює решту міністрів, Директорію, генералів, усю політику. Його мережа напнулась над усіма службами й установами, в його руки потрапляла вся інформація, він робив політику на політиці, війну на війні, навсібіч розтягуючи межі своїх повноважень, аж поки зрештою Талейран роздратовано мусив по-новому визначити обов’язки міні­стра поліції: «Міністр поліції — це той, що спершу робить усе належне, а потім береться за все, що його не обходить».

З великим хистом був збудований цей складний механізм, універсальний контрольний апарат усієї країни. Щодня тисячі вісток збігалися до будинку на набережній Вольтера, бо за кілька місяців цей майстер укрив усю землю шпигунами, таємними