Читати книгу - "Тіні наших побачень"

Він був у мене один із перших, він був вправний коханець, але справа не в цьому.

Зізнаюсь, я боялася його. Хоча агресії він не виявляв. Першою кінчила я, тому мені було дуже важливо, щоб йому теж було добре... Коли його тіло затремтіло, я чомусь різко підвелася й почала шукати одяг, розкиданий у його майстерні. Він не намагався мені перешкоджати, а став набивати люльку.

— Зачекай, — попросив він, і я вмить підкорилася.

Він підійшов і знову зняв з мене одяг. Потім приніс невеличке крісло і попросив сісти на нього. Він почав мене малювати. Спочатку я не розуміла, що відбувається, але це тривало недовго. За півгодини він попросив мене підійти. На малюнку я здавалася красивішою. Мені сподобалось, тому я заходилася його цілувати. І тоді сталось те, що змусило мене втікати. Він не реагував на мене. Він відштовхнув мене і далі дивився на картину. Це тривало десять хвилин... Він навіть не зауважив, як я стала вдягатись, навіть не надав цьому значення. Тому я просто зібрала речі і втекла. Дорогою наступила на склянку з під вина, звідси цей шрам. Але тоді я не переймалася через кров... Я позна­йомилась із тим, що може бути набагато небезпечнішим — справжньою одержимістю. Тому я втікала — мене злякав його погляд.

Після того ми бачились іще кілька разів. Він не уникав цих випадкових зустрічей, але обмежувався привітаннями. А я не насмілювалася розпочинати розмову. Інколи я навмисно проходила повз його будинок, часом навмисно пила каву в «Штуці». Він усміхався до мене. Але більше не кликав.

Магда притулилась до мене, закінчивши розповідь. Я обійняв її — вона потребувала цього захисту. Я відверто не пам’ятав тої дівчинки, але поки не міг зрозуміти, що хотіла ця доросла жінка. Все відбувалося надто швидко, але не могло мене дивувати, і вона розуміла, що це єдина можлива історія для нас. Якби вона попросила, я б віддав їй цю картину, хоча вона б могла з легкістю апелювати, що кохала мене в той момент і не заслуговує осуду. Чи кохала вона свого офіцера, чи це був страх або статусний етикет? Вона не намагалася ніяк запобігти виставці, хоча могла схилятись і до хитрощів, і до маніпуляцій. Вона могла зізнатися, і це залишилось би таємницею між нами двома. Бо ці психологічні ігри, які спочатку вабили загадкою, тепер дратували невизначеністю. І з часом почали відволікати.

Чим захоплює мистецтво? Чому йому дозволено описувати людські вади без подальшого осуду та відвертих апеляцій? Бо суспільство краще спри­ймає правду в такій латентній обгортці, названій мистецтвом? Тоді яка її ціна і який ризик? І чи вабить творчість наближенням до істини, чи розуміння її невловимості, навпаки, призводить до божевілля?

Коли Магда йшла, то зізналася, що справді спочатку хотіла викрасти картину після першої ж ночі, але цікавість і віра в людей перемогли навіть відданість чоловіку... Вона довго намагалася зрозуміти для себе, що ж тримає її поруч і чому ця історія так хвилювала її всі ці роки... Це не міг бути сором — вона лояльно ставилася до будь-яких проявів мистецтва, це не міг бути страх викриття — у неї вистачило б дипломатизму, щоб гідно вийти навіть із критичної ситуації. Чи хотіла вона щось дізнатися про себе? Чи поставити крапку? Чи просто звернути на себе увагу?

— Я хотіла бути тобі кимось більшим, ніж натурницею чи музою, твоя увага була для мене викликом. Мене переповнювало бажання показати тобі інше життя, змусити повірити в те, що ти постійно заперечував. Напевно, ти притягував мене цим скептицизмом, а я завжди обирала варіант вірити. Тільки мені не вдалось. Ані тоді, коли я була палкою юнкою, ані тепер, коли я зріла цікава жінка. Тоді тебе вабило моє спокусливе тіло, тепер — співзвучність із твоїм світом. Але ти ніколи не керувався бажанням бути поруч, мистецтво завжди важило для тебе більше.

Я давно заплатив за це чималу ціну. Вибір виокремити одне і відсунути вбік другорядне не може бути неправильним. Зрештою, його не варто аналізувати. Я можу згадати всі злети, потім весь біль, якого вони мені завдали, але зрештою нічого не зможу змінити. Тому це зайве. Краще буде сказати, що нічого змінювати не хотів би. І це буде правдою. Бажання нездійсненного втомлює і розчаровує.

Тобіаш Малєр стоїть із сигаретою, у його руці пензель. Він прочинив вікно, щоб провітрити кімнату. Вона пахла олією і жіночим збудженням.

Останні двадцять років його дні суттєво не відрізняються однин від одного, тепер, щоправда, він менше малює, йому заважають проблеми зі спиною. Він зав’язав з алкоголем та кавою, жінки більше не вбачають у ньому такого пристрасного коханця, та й він сам багато до чого втратив інтерес. Утім, ідеї, що досі народжуються в його голові, змушують щоранку прокидатися.

Часом він пригадує дорогих людей, часом переглядає їхні світлини, багато хто пише йому листи. Адама він більше не бачив, хоча, як зізнався Михайло, це він умовив його дозволити провести ту виставку. Успіху вона йому не принесла, Магді вдалося її затьмарити. На ранок її тіло знайшли холодним на залізничному вокзалі. Вона кинулася під потяг. Тобіаш сумував. Але не відчував своєї вини. Радше почуття недомовленості, яке настає із сутінками, що огортають зараз його рідне місто, — і він укотре спробує відтворити їх пензлем...

Над Вроцлавом гусне небо. Я живу в епоху технологій, тобто в прорахованому та спланованому світі, де навіть задоволення й радість мають відбуватися за графіком. Моє світобачення різко заперечує усталені норми, а моє агностичне сприйняття змушує створювати власні правила. У певний момент мені вдалося створити свою формулу. Вона передбачала цілковиту відданість тому, що любиш. Мені пощастило швидко визначитися зі своїми вподобаннями. Я багато чим жертвую і намагаюся за цим не шкодувати. Я сповнений сумнівів, щоб у щось беззаперечно вірити, і в мені водночас багато поваги до особистого світу, щоб комусь щось нав’язувати. Я піддаюсь на імпульси та жіночу ніжність, але мені важко уявити можливість усе життя бачити лише одну жінку. Я багато аналізував жінок, із часом утомився і полишив це заняття. Тому тепер обираю кохання, а не розуміння.

Я розказав про це Ельзі. Вона насміхалася з мене, але слухала. У чомусь, можливо, навіть розуміла мене.

— Ти любиш літературу більше, ніж будь-яку жінку, — говорить вона і пропонує бути посередником. Не знаю, для чого їй це.