Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

— Вона посварила вас із Джеком, і все повернулося на старе, — мовив Гаррі, котрому здалося, що розповідь наближається до логічного кінця.

— І так і ні… Спершу вона мене зовсім не обходила. В нашому об’єднанні стільки симпатичних жінок на будь-який смак, і кожна залюбки розділить з тобою уїкенд. Та й у містечку чи не кожна касирка супермаркету або кельнерка ресторану з радістю опікуватиметься тобою, хвалити бога, гроші нам у “Пігмаліоні” платять чималі… Енн виявилася небезпечною тим, що то була жінка-напівпровідниця. Втім, про це вона, мабуть, і сама не здогадувалась.

— Жінка-напівпровідниця? Вперше чую. Був у мене товариш Берт Нікольсон, комівояжер із Гранд-Айленда, так той своїх приятельок називав провідницями — мовляв, тільки час із ними проводжу, не більше.

— Тут зовсім інше… Джек закохався в Енн, і, як кажуть, на здоров’я. Та оскільки вона поглинала всю його духовну енергію, то я вже не знав, як він до мене ставиться і що з ним діється, я вже не відчував його так тонко. Звісно, ми спілкувались, як усі люди, тільки ж хто зазнав вищого єднання, тому цього вже замало. Враження було таке, ніби на найцікавішому місці телепередачі раптом зник звук. Н-да… Я нервував і починав вигадувати казна-що. Джек сприймав мене по-старому і від щирого серця хотів заспокоїти, мовляв, усе лишається, як і досі, тільки от Енн… Вона ж, як локатор, вловлювала кожен порух його душі. До мене Енн ставилася нейтрально, безборонно пропускаючи мої імпульси до Джека. Ось чому — напівпровідниця.

— Може, ти просто кохав її? Класичний трикутник?

— Не знаю… Коли трикутник і був, то дуже своєрідний. Джек зраджував мене. Розумієш?

— Не дуже…

— Ну, як тобі пояснити… Енн, по суті, стала тими ножицями, які обрізали наш невидимий зв’язок. Вона уособила для нього весь світ, а давно відомо, що чоловіча дружба міцна доти, доки поміж ними не постане жінка. Мене спочатку тішила надія: Джекове захоплення скороминуще. Та поволі в свідомості зроджувалися згадки про мою давню неприязнь до Джека і його — до мене. Я намагався заспокоїтися, чим тільки не відвертав свою увагу від Джека — навіть вірші пробував складати… Потім у чарку почав заглядати… Теж не допомогло. Відтак усю свою неприязнь спрямував проти Енн. Адже це вона порушила нашу гармонію.

Джек вільно сприймав мої імпульси, тож почав непокоїтися за Енн, влаштовував усе так, щоб ми з нею бачилися якомога менше. І знову нас обох лихоманило, тільки з тією різницею, що Джек знав про мої муки, а я про його — ні. А немає небезпечнішого недоброзичливця, ніж недоброзичливець замаскований. В мені росла підозра. Джек знову почав здаватися ворогом номер один. Позаяк я уявлення не мав про його думки, мені ввижалося, що він хитро прикидається й виношує плани, як звести мене з світу.

Підозра — це така інфузорія, що множиться, як осінній туман. А чим більше туману, тим більше й шансів Для катастрофи. Я почав носити з собою кольт тридцять восьмого калібру, але й від того не був спокійним. Бо існує не один спосіб убивства. Втім, є любителі ускладнювати все на світі, вони вигадують ще й свої хитромудрі способи позбутися небажаної особи. І здалося мені: саме цим й обтяжсний мій добрий давній друзяка Джек; Енн нашіпту: йому всілякі паскудства, адже давно відомо: жіночий розум верткий і вигадливий, коли йдеться про те, щоб комусь знівечити життя.

Кілька вечорів блукав я під їхніми вікнами в пошуках підтвердження моєї підозри, і можна уявити, в якому я тоді був стані. То поривався зайти до них, застукати зненацька за якоюсь мерзотою, котру вони, може статися, готують для мене. Інколи хотілося кинутися Джекові на груди, розридатися й розповісти про свої переживання. Було й таке, що кортіло запустити каменюкою в його вікно на третьому поверсі.

Якось одважився й подзвонив у двері його квартири. Сподівався порозумітися з Джеком, та ніскілечки не відчув, що і йому болить моє серце. Джек був не сам, по кімнаті походжала Енн… Я побачив їх, зайнятих одне одним, і мені стало байдуже до Джека, до його проблем і гризот, наче з’ясувалось: Енн і справді була тим скальпелем, що розділив сіамських близнюків. Відтепер ми можемо жити спокійно…

Я недовго побув у Джека, вигадав якусь причину і за кілька хвилин розпрощався.

З тих пір усе було ніби о’кей. Ми товаришували з Джеком, часом вони з Енн запрошували мене на концерт або пікнік, і я, долаючи внутрішній опір, приставав до їхньої компанії. Проте щось усередині всихало в мені, як у старому дупластому дереві. Я вже переконався! Джек давно забув про мене. І тільки Енн час од часу нагадує йому про наші колишні стосунки, з суто жіночої цікавості підштовхує нас назустріч одне одному, як малюків, котрі й забули, через що посварилися.

Ну, а потім той безглуздий випадок. Пізно ввечері, в неділю, вони поверталися до міста. Була страшенна злива. Автомобіль, що мчав навпроти, засліпив Джека, він пригальмував — машину занесло і вдарило об невеличкий шляховий покажчик. З голови Енн і волосинка не впала, а Джекові розтрощило скроню.

Тоді ми вже були такі далекі з Джеком, що мені й не шкрябнуло тієї скорботної миті: спокійно дрімав перед телевізором. Ось так воно…

— Ти почуваєшся у чомусь винним?

— Винним не винним, а ніби затаврованим. Таке враження, що кожен знає: я полінувався й пальцем ворухнути, аби врятувати свого товариша.

— Нічого не вдієш — катастрофа, сліпий випадок…

— Раніше я відчув би її заздалегідь і зумів би відмовити Джека від поїздки.

— Облиш. Це тільки твої припущення. Істини ніхто не знає.

— Я ж кажу — міг… Коли б не Енн… Це вона порушила нашу злагоду. В мене не стало брата, я ніби втратив частку самого себе.

— Послухай, — по паузі мовив Гаррі, — не побивайся так. Хоча згоден: в оцій твоїй вигадці щось таки є. Мабуть, усі люди на землі пов’язані однією пуповиною, тільки що не відають про це. Ви з Джеком знали… Отже, чим більше ми бажатимемо одне одному добра, тим легше усім нам житиметься на світі. Наша любов і прихильність зігріватимуть серця, на планеті пануватиме злагода,