Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

До речі, мені довелося стояти кілька вахт на березі, приймаючи і відправляючи наші суднові катери з туристами. Поруч з нами працювали портовики, які обслуговували невеликий причал. В першу і другу стоянки стосунки склалися дружелюбні. Їх цікавила наша країна, наші міста. Захоплено слухали про Київ, Львів, Одесу, Чернігів, Ужгород… У своєму вагончику вони частували нас кавою, ми їх — нашими соками, обмінювалися значками, сувенірами. Врешті ми запитали про бойкот. Вони й гадки про нього не мали.

З якої країни розпочати розповідь про Латинську Америку? Можливо, з Перу? Бо раптом згадалося, як серед вулиці в Лімі ми почули підсилений динаміками голос Алли Пугачової, який вимріював, “чтобьі лето не кончалось”. Ми завмерли від несподіванки, а продавець музичної крамнички стояв на ґанку і приязно усміхався, радіючи з того, що впізнав у нас радянських моряків і спеціально поставив той запис. Отже, почнемо з Ліми.

Місто багатих кварталів, цікавих споруд і сотень тисяч халуп, воно увібрало в себе залишки місцевої культури, вцілілі після конкістадорських зруйнувань.

Музей доіспанського золота в Лімі. Вироби, зібрані в ньому, — свідчення високої культури аборигенів.

Є й інший музей — інквізиції. Розмістився він у казематах і підземеллях, де колись “місіонери” боролися з “ворогами віри”. Католицька церква в усій країні поставила тортури і страти на потік, прикриваючись іменем Христа.

Ніколи не доводилося бачити жахливішого музею, ганебніших свідчень про тих, хто з хрестом ішов за поневолювачами і грабіжниками. Відкриття нових земель — то слава конкістадорів, грабіжництво — то їхня ганьба. Церква охоче відпускала їм гріхи. Зрештою, будь-яке діяння вона готова була дозволити, якщо з нею ділилися здобиччю.

Римська курія потрапила у вельми скрутне становище після відкриття Америки. Адже про народи, які населяли цей континент, нічого не сказано в Біблії. Автори її, на відміну, скажімо, од відважних древніх вікінгів, нічого не знали про заокеанські землі. Церковники цілком серйозно дискутували, чи є в індіанців душа, чи люди вони, оскільки не згадується про них серед нащадків Адама і Єви. Нарешті 1537 року папа Павло III розв’язав цю проблему. В його буллі твердиться, що жителі Нового Світу “справжні люди” і що в них є душа, яку лише треба “врятувати”, тобто прилучити до рабів Христових.

А тим часом провідці конкістадорів, християни з народження, ніяк не могли поділити між собою владу. Котиться з помосту голова Васко Нуньєса де Бальбоа, лицаря й авантюрника, першого європейця, який побачив Тихий океан і став суперником Франсіско Пісарро і губернатора Педрарієса у славі й владі. Молодший брат Пісарро, Ернандо, захоплює в полон і наказує задушити гарротою іншого суперника — Дієго Альмагро-батька, за що і потрапляє до тюрми. Самого Франсіско убивають у його власному палаці, а середнього брата, Гонсало, звинувачують у державній зраді і страчують. Одне слово, християни в Новому Світі не нудьгували.

Тепер у соборі в Лімі — могила Франсіско Пісарро, який прищеплював християнську “цивілізацію” інкам. Тим “дикунам”, які заснували велику державу, зналися на астрономії, зводили міста й дивовижні споруди. Їхнє знамените Мачу-Пікчу, місто в горах, куди не змогли дістатися конкістадори, і нині вражає людей. Площа для зборів, спортивних і військових вправ — центр архітектурного ансамблю міста. Довкруж неї — трибуни, громадські приміщення. Ліворуч — будинки для вождів, праворуч — для селян. На гірських схилах — широкі рукотворні тераси, де культивувалось різноманітне збіжжя. Місто оснащене водогоном і каналізацією. Є тут і камінь з тих, які іспанці повсюдно знищували, вважаючи за культовий реквізит. Насправді ж “камінь, до якого прив’язано Сонце” — “Інтуа тана”, — слугував інкам для спостережень за світилами. Його рівно сточені кути вказували, де сходить сонце й де воно перебуває опівдні, а вночі завдяки граням каменю визначали місцезнаходження зірок і місяця.

Інки знали мідь, олово, свинець, срібло, золото. Вони вміло зводили будинки з багатотонних, рівно обтесаних брил. Широко застосовували і легкий будівельний матеріал, по суті, цеглу — бо робився він із глини й соломи. Вони мали дороги й мости, створили зручну мережу поштових станцій.

Похід у Перу увінчує всі чорні справи конкісти. Від багатого стародавнього Перу лишилося дуже мало: зразки виробів із золота, храм Сонця у столиці інків Куско та місто Мачу-Пікчу. Три з половиною десятиріччя не складали зброї інки, але врешті були вирізані й перебиті) жорстоким і зажерливим ворогом. Папська булла, згідно з якою ці люди теж мали душу, не зарадила їхньому винищенню.

Південна Америка, землі якої в середні віки стали іспанськими й португальськими колоніями, на початку дев’ятнадцятого століття здобуває незалежність. Визволитель— так майже у всіх країнах субконтиненту називають доблесного генерала Сімона Болівара, який очолив боротьбу з метрополіями. У столиці Венесуели Каракасі зберігається будинок, де народився Болівар, покажуть вам і тодішній маєток його сім’ї. Пам’ятник Визволителю стоїть у центрі міста, картини на стінах парламенту в Каракасі засвідчують вдячність латиноамериканців людині, яка підняла на переможну боротьбу цілі народи. Серед генералів і офіцерів Болівара були білі, чорні, індіанці.

Позбувшись ярма колонізаторів, Латинська Америка потрапила в економічну (звідси — й політичну) залежність від американських і міжнародних монополій. І все ж Південна Америка змінюється, множаться революційні традиції. Демократичні сили Чілі стають на шлях активної боротьби із збанкрутілим режимом Піночета. Акції міжнародного імперіалізму відчутно впали в Аргентіні, особливо після відомих подій у районі Фолклендських (Мальвінських) островів. Наболілі соціально-економічні проблеми змушують народ Венесуели прагнути зміни умов, за яких така багата на нафту і інші корисні копалини країна не може забезпечити елементарного прожиткового мінімуму для мільйонів своїх громадян.

“Ми співаємо, щоб не плакати” — називається одна з пісень, яка звучить на знаменитому щорічному карнавалі в Ріо-де-Жанейро. Її виконують від імені тих чотирьох мільйонів жителів столиці Бразілії, які живуть у фавелах — помешканнях, позбавлених води, каналізації, найменших зручностей. Тисячі примітивних жител туляться одне до одного на схилах мальовничих гір. Там народжуються, живуть і вмирають мільйони людей. І не лише в Ріо — по всій Південній Америці так. Наче спрути, охопили субконтинент великі іноземні, переважно американські, банки і корпорації. Висотують з неї валюту, нафту, людську працю.

Позиції міжнародного капіталу ніколи не були в цьому регіоні настільки сильні, щоб він почувався впевнено. Недаремно ж іноземні автомобільні й інші компанії зводять тут здебільшого складальні підприємства. Розрахунок у них подвійний: використання місцевої дешевої робочої сили і невеликі втрати, якщо у якійсь південноамериканській