Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Карпо ж усе розповідав про свого Григорія, яким пишався, мов рідним онуком. Хотілося детальніше розказати про Георгіївські хрести – найпочеснішу нагороду Російської імперії, яку завжди шанували. Зробити наголос на тому, що нагороджували винятково за конкретний подвиг. А таких подвигів у Гриця було так багато, що й не перелічити: під час бою взяв у полон ворожого штаб-офіцера; командуючи на передовій взводом, відбив атаку ворожої роти; організував масову втечу з полону; не раз здобував у розвідці важливі відомості. І це далеко не все.

– Хоча й любить він високо задерти голову, але то у нього така звичка, сам по собі завжди був простим і справедливим. Навіть не зізнався мені, що з сімнадцятого року стали нагороджувати Георгіївськими хрестами за «приговором роти», тобто враховуючи думку простих вояків. Оце за таким «приговором» у нього останні два. У солдатському середовищі ці хрести стали цінуватися вище, ніж за представленням командира. А про свою трирічну війну сказав так: «Хіба про все можна розказати? Але й пригадувати не хочеться».

Доводив і далі, який він відчайдушний, сміливий і безстрашний воїн. І так він змальовував ті фронтові картини, неначе поряд із Григорієм біг в атаку на складно облаштовані окопи противника, перетинав відкритий простір перед ровом, різав колючий дріт, який трьома рядами захищав високі насипні вали, дряпався нагору, а потім стрибав у траншеї, у той час як по ньому стріляли із різних видів зброї.

– І спробуй залишитися живим, коли в руках лише простенька гвинтівка, – перевівши дух, ледь доказав Андрону.

– Невже? І з такою зброєю Росія хотіла перемогти? – навіть старий козак дивувався, який у своєму житті чого тільки не бачив. – Не кажуть про таке. Замовчують. Більше про Антанту та різні союзи. Стверджують, що не було такої держави, яка б не виступила у цій війні на чиємусь боці, тому й назвали її Великою, а ще Світовою.

– Так-так, – любив Карпо з такого починати, коли діло доходило до важливого висновку. – Виходить, що Росія у цій війні не перемогла, а Григорій переміг. Вона вкрай виснажилася, а він повернувся сильним і з великими нагородами.

Андрон уважно на нього дивився, ніби не все розумів. Він завжди намагався так розкласти почуте, щоб самому зрозуміти, а тут, як не крутив, питань усе одно залишалося багато.

– Чи комусь незрозуміло було, що основний фронт між Німеччиною і Росією буде? Замовчують і про великі кошти, які цар напередодні війни перерахував на рахунок новоствореної Ліги націй? Мабуть, вирішив головним миротворцем бути, тому й грошей не пошкодував. А там хтозна… Не кажуть правди зараз, хоча й раніше не говорили її простому люду, – усе смикав свого сивого оселедця. – Дожився до того, щоб якась купка бунтівників відібрала у нього владу! Але то про них, – махнув рукою у бік сходу, – а нам саме час скористатися їхнім безвладдям, – це він про Українську Народну Республіку. – Тепер можна сказати: велика імперія помилилася, коли думала, що вже давно з українця зробила малороса. А й ні – він знову відродився. Бач, як буває: починали з одного, робили друге, а вийшло зовсім третє. Вийшло таке, чого ніхто не очікував. Мабуть, Господь, поглядаючи зараз на землю, усміхається. Неначе все зробили своїми руками, але хіба б таке самі зробили?! – він аж очі примружив від задоволення.

Андрон покрученими пальцями розгладжував довгі вуса – і нічого, що вони вже давно не чорні, у своїх грудях він відчував молоду душу, яка неначе умивалася не мертвою, а живою водою. Йому навіть говорити не хотілося, як не хочеться інколи вилазити з цілющого джерела після далекої дороги.

– А що, виходить, недарма Андрон проміряв своїми кроками цю землю від заходу й до сходу, проспівав тисячу псалмів і дві тисячі дум, аби люди не забули, хто вони є! Скажеш: неправда? – здається, більшого щастя в його житті не було.

– Так-так, – знову кахикав Карпо, бо його сива пакля на голові аж сторчма стояла. – І як тобі вдається все так звести? – дивувався талантові товариша. – Воно й раніше так було: краще за тебе ніхто не виведе.

– Це все дорога, друже. Йдеш і думаєш: і так, і сяк його, а дні біжать. З часом і сам собі дивуєшся, неначе познайомився зовсім з іншою людиною.

Він би міг і двадцять таких один за одним поставити, і точно сказати, коли який народився, – але як усі вони вміщалися в одному, такому старому і негожому, й сам осягнути не міг. Усе розказавши, сів та задумався. Було й раніше: стане мов воскова статуя, і не чіпай його в таку хвилину, і не кажи йому, бо він нічого не чує. Тож затих і Карпо, а в тиші й він може щось почути. Цього разу хтось спокійно й тихо повідомляв, що Григорій був його останнім завданням на цьому світі. Він навіть не стрепенувся і не схопився з місця, а спокійно почав підбивати підсумки свого життя. Із великого лантуха різних подій одні викидав, інші залишав, аби основне донести на суд Божий. А вірному товаришеві Андрону до своїх розповідей ще хотів додати: як і прийде наступного разу в цю хату смерть з косою, то відстрочки в неї Карпо більше не проситиме. Нехай веде на постійне проживання туди, куди він заслужив. Однак його неслухняні вуста і не збиралися розтулятися. «То невже він тут ще потрібний?» – надумавши, зрадів, мов дитина. Навіть дзвони в голові затихли, які вже калатали на цілу округу, аби всім сповістити, що старий Карпо нарешті представився. – Потрібний… – і він повторив те слово, яке було просто магічним, бо й козаки зі старого портрета усміхалися, і навіть Спаситель з ікони.

«Ось я тебе покатаюся з червоними! Ще про Бахмут не забули, а вони знову таке влаштували. Я тебе нап’юся горілки! – Настя мало не бігла дорогою, та все свого Акима лаяла. – А клявся, що ти чесний червоноармієць, що й такі там є, – пригадувала його слова та на залізницю поглядала, яка, здавалося, і не збиралася до неї наближатися. – Склади з горілкою вони знайшли, про які ми ніколи не чули. І що то значить москальський нюх – поряд із нами