Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

І пам’ятайте, що право бідних на допомогу їхньому глузду не повинно відрізнятися від права на фізичну допомогу від хірургів, незалежно від суми, якою ті володіють». Відтак, зі словами, що більше пасували реформаторові в галузі охорони здоров’я, аніж психоаналітику, Фрейд закликав своїх прихильників створювати «установи чи амбулаторії… в яких лікування буде безоплатним». Бажаючи долучитися до покращення післявоєнного світу, Фрейд сподівався, що одного дня такі благочинні клініки фінансуватиме держава: «Невроз, — наполягав він, — загрожує здоров’ю населення не менше, ніж туберкульоз»{92}.

Психоаналітик Макс Ейтінгтон, виходець із багатої сім’ї галицьких торговців хутром, який 1920 року фінансував створення перших клінік згаданого вище штибу в Берліні, пізніше писав: те, що мовив Фрейд, «наполовину пророцтво, наполовину виклик». Під час війни, Ейтінгтон керував психіатричними відділеннями декількох угорських військових шпиталів. Разом із Ернстом Зіммелем, директором Прусського госпіталю, у якому лікували солдатів, які страждали від воєнного неврозу, Ейтінгтон заснував Берлінську поліклініку[24]. Установу, що уособлювала післявоєнний дух практичності, можна розглядати як спробу психоаналітиків адаптувати інтенсивне, надмірне лікування воєнних невротиків до цивільного життя у зруйнованому суспільстві тих часів.

Берлінська поліклініка була вишуканим, але й, водночас, стриманим аванпостом цієї військо-лікувальної кампанії проти нервових захворювань; розташувалася вона на четвертому поверсі скромної будівлі й зайняла лише п’ять кімнат. Син Фрейда Ернст — архітектор, який навчався у Адольфа Льосса, — спроектував її спартанський інтер’єр у стилі мінімалізму. У закладі був просторий лекторій й водночас приймальний покій, встелений темною дерев’яною підлогою, на якій стояли шкільна дошка та сорок стільців; чотири приймальні кабінети починалися із подвійних звукоізоляційних дверей і були манірно умебльовані масивними портьєрами, портретами Фрейда та виплетеними з очерету кушетками. Одного пацієнта так неприємно вразила відсутність класичних атрибутів медичних установ, що той просто вийшов з кабінету, бурмочучи собі під ніс: «Як це навіть ультрафіолетових ламп немає?».

Ми не намагаємося виставити Фрейда у світлі войовничого соціального працівника чи то зобразити як такого, що порпався лиш у мізках ледачих та дратівливих багатіїв. Психоаналітик Карл Абрагам, який пізніше займе посаду директора Поліклініки, у своєму передвоєнному листі до Фрейда скаржився саме на таку клієнтуру: «З моєї практики можна судити, що зараз у нас лікується тільки один вид пацієнтів — неодружені чоловіки, які успадкували великі суми грошей». Але уже незабаром усі шість членів медичного персоналу Клініки Абрагама потопали в трясовині пацієнтів із усіх прошарків суспільства: у день відкриття вони провели 20 сеансів психоаналізу. Хоча за ідеєю ті були безоплатними, більшість пацієнтів добровільно жертвували те, що могли собі дозволити. Очікувалося, що фабричні працівники, офісні клерки, науковці, ремісники, хатня прислуга, керівники джазових оркестрів, архітектори та генеральські доньки могли й заплатити, але рівно стільки, як це називав Ейтінгтон, «скільки вони вважають доцільним чи то допустимим за лікування». Фрейд хвалив Ейтінгтона, бо той започаткував ініціативу зробити психоаналіз доступним «широкому загалу, який занадто бідний, щоб заплатити аналітику за його важку працю».

Поліклініку планували як суто флагманську установу, але, почавши одразу хапати з неба зірки, вже за перший рік її існування на сеанс записалося 350 людей, уже невдовзі у рідному місті Фрейда довелося заснувати і другу безплатну клініку (у міжвоєнний період щонайменше ще одну дюжину клінік було відкрито у семи країнах та десяти містах — від Парижа до Москви). Як стверджував Ернест Джонс, який 1926 року започаткував клініку в західному Лондоні, спочатку Фрейд «байдуже відреагував на ідею створення клініки саме у Відні, бо ж йому здавалося, що лише він міг її очолити. Все ж, виглядало так, що Берлінська поліклініка саме своє місто перетворила в нову столицю психоаналізу (прагнучи життя у «жвавішому» місті, 1922-го туди переїхав Феніхель). Проте віденські аналітики не хотіли відходити на задній план; Пауль Федерн (аналітик Райха), Гелен та Фелікс Дойч, а також Едуард Хітчманн також лобіювали це питання перед Фрейдом.

У травні 1922 року Хітчманна, який спеціалізувався на питаннях жіночої фригідності (пізніше Райх дасть Лії Лазкі почитати книгу на цю тему саме його авторства), призначили першим директором Віденської амбулаторії. Гелен Дойч пізніше опише Хітчманна, непохитного соціал-демократа, який практикував аналіз з 1905-го, як «культурного, кмітливого чоловіка… “нормального” на всі 200 відсотків»{93}. Райх стане першим клінічним асистентом Хітчманна і пропрацює в Амбулаторії до завершення декади. 1924 року він стане заступником директора клініки з медичної частини, займаючись оглядом та дослідженням усіх потенційних пацієнтів, відсилаючи тих, у кого запідозрив радше фізичну, аніж психосоматичну недугу, на аналізи крові та рентґен, а решту розподіляв між аналітиками. Кожен із членів Віденського товариства психоаналітиків, аби допомагати клініці, пообіцяв безоплатно братися хоча б за одного пацієнта, що займало п’яту частину від усіх пацієнтів установи. Якщо все ж ті не знаходили для згаданих потреб вільного місця у графіку, Райх збирав із них компенсацію у розмірі встановленого місячного збору.

* * *

Не лише Фрейдова «непримиренність» затримала проект створення Амбулаторії на стадії розробки аж на два роки, тут ще «постарався» психіатр Юліус Ваґнер-Йореґ, член консервативної Християнсько-соціальної партії і голова Товариства лікарів, який відхиляв пропозиції започаткувати безоплатну клініку при військовому госпіталі. Ваґнер-Йореґ, директор Університетської клініки психіатрії та нервових захворювань, тоді був найповажнішим лікарем Відня й одним із найбільш горезвісних та саркастичних критиків Фрейда. Як писала Гелен Дойч, яка одного разу мала честь асистувати йому, описуючи, як той опирався психоаналізу: «Його персона, цілком та повністю, була надто відданою раціональним та свідомим аспектам життя»{94}. За підтримки інших психіатрів, які й без того не схвалювали психоаналіз, Ваґнер-Йореґ, якому на вивчення і подальше відхилення пропозиції Хітчманна про відкриття безоплатної клініки пішов цілий рік, переконував усіх, що клініка лише доповнювала тодішні медичні установи, як ото, наприклад, його заклад, та й була «зрадливим відступом від практики».