Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

Коли ми прибули на місце події, індіанці якраз передавали свою здобич у руки білих. А її господарі, які далі повинні були самі гнати стадо, саме вручали індіанцям (безперечно, нікчемним зрадникам свого племені) їхню винагороду – кілька пляшок віскі та якісь дрібнички. Це була плата за нічну роботу – викрадення худоби з пасовища адвоката Грабса.

Індіанці, виконавши свою справу, могли йти і понапиватися у себе вдома. Вони більше не були потріб ні. А Спенс і Вільямс тепер могли гнати худобу кудись подалі і продати її за кругленьку суму. Чи, імовірніше, пригнати череду назад до Грабса і хвастонути, що хоробро відбили її у зграї індіанців-грабіжників. Чудова побрехенька біля палаючого каміна на якійсь плантації!

Це було на руку поліції і уряду. О, ці дикі розбійники семіноли – з ними давно час розправитися, їх треба викинути геть із Флориди!

Стадо належало адвокату Грабсу, тож я не став втручатися в цю історію. Я міг розповісти про все це в іншому місці і за інших умов. Тому ми з Джеком тихцем повернулися до коней і продовжили свій шлях, заглибившись у роздуми. Я й на мить не сумнівався в тому що п’яних індіанців найняли Вільямс і Спенс. А ті, в свою чергу, служили Грабсу в цій оборудці. Словом, кругова порука.

Треба було якось скаламутити воду, довести нещасних індіанців до відчаю.

В училищі, та й за його межами наді мною часто насміхалися за те, що я захищав індіанців, і весь час нагадували, що кров прадавньої Покахонтас уже двісті років змішувалася з кров’ю білих і вже не тече, а ледь струмує в моїх жилах. Тож дуже дивно, що вона раптом знову скипіла і завирувала. Говорили, що я не патріот, оскільки не приєднувався до криків і завивань натовпу, як оце часто трапляється чи не в кожній нації, коли мова заходить про ворогів.

Нації подібні на деяких людей: аби їм догодити, ви повинні бути такими ж порочними, як вони самі, відчувати ті ж почуття або висловлювати їх (що, з рештою, одне й те саме), поділяти їхню любов і ненависть, – словом, відмовитися від незалежності поглядів і переконань та волати «Розіпни!» разом з усіма.

Саме таку людину в сучасному суспільстві і вважають патріотом! А той, хто мислить незалежно, свої думки здобуває з джерела істини і намагається перепинити шлях безглуздому потоку людських забобонів, – той не заслужить визнання за все своє життя. Можливо, після смерті, але не в цьому житті! Така людина не має прагнути «прижиттєвої слави», якої жадав завойовник Перу[31] – не знайде вона її. Якщо справжній патріот бажає отримати в нагороду славу, він має чекати її від нащадків, коли його скелет перетвориться на пил і прах у гробниці.

На щастя, є й інша нагорода. Чиста совість людини – і це не просто слова. Є люди, які високо цінують її і яким її солодкий шепіт дарує нові сили і розраду.

Хоча висновки, зроблені мною, були досить невтішні, та я привітав себе з тим, що обрав такий шлях. Жодним словом, жодним учинком не додав я навіть пір’їнки на вагах несправедливості. У мене не було причин звинувачувати себе. Совість моя була чиста перед нещасним народом, з яким мені невдовзі належало зустрітися у ролі противника у війні.

Я недовго роздумував над цим питанням – на мене нахлинули ще похмуріші думки, навіяні спогадами про дружбу і кохання. Я думав про розорену вдову, про її дітей, про Маюмі. По правді, найбільше про неї, хоча я був прихильний до всієї сім’ї. Усі її рідні були мені дорогі, але понад усе мені дорожча була саме вона. Я усім співчував, за всіма сумував, та найбільше дошкуляла печаль про втрату моїх найсвітліших сподівань.

Де тепер ця сім’я? Куди вона поїхала? Здогади, побоювання, страх дедалі сильніше збурювали мою уяву. Вона змальовувала мені найпохмуріші картини. Люди, які скоїли цей злочин, були здатні і на гірше – на найстрашніше злодіяння, занесене в аннали правосуддя. Яка доля випала друзям моєї юності?

Мій супутник нічого не знав про їхню долю, після того, як їх спіткало це страшне лихо. Він вважав, що Пауели поїхали в «якесь інше індіанське поселення, тому що ніхто із сусідів нічого про них потім не чув». Але то було тільки припущення.

Мінливі картини природи відвертали мою увагу від тяжких думок і, здається, від того ставало трохи легше. Спершу ми їхали сосновим лісом. Десь опівдні вийшли на широкий простір, де праворуч і ліворуч траплялися гомоки – флоридські колодязі. Дорога вела якраз посередині між ними. Наче за помахом чарівної палички змінився весь ландшафт. Усе стало геть іншим: і земля під ногами, і листя над головою. Сосни змінилися заростями вічнозелених дерев із широким, твердим, як шкіра, глянсуватим, блискучим листям. Такі були, наприклад, магнолії, що сягали тут повного зросту. Навколо нас юрбилися дуби, шовковиці, лаври, залізні дерева, а над ними здіймалися гарбузові пальми, гордо похитуючись і неначе зверхньо вітаючи своїх скромних друзів, що шелестять унизу. Якийсь час ми їхали в густому затінку, який відкидали дерева і рослини-паразити, що звивалися навколо них: величезні виноградні лози, обтяжені листям, повзучі ліани, срібні кущики тіландсії – усе це приховувало небо від наших поглядів. Звивиста стежина петляла по лісу; її перетинали повалені стовбури і плетиво виноградної лози, гілки якої перекидалися через дорогу з дерева на дерево, як корабельні троси.

Краєвид був похмурий, та він справляв неймовірне враження. Це якось дивно пасувало до мого настрою і заспокоювало, на відміну від відкритого й запашного соснового лісу.

Виїхавши з темних хащів, ми опинилися на дорозі, що веде до одного з описаних мною флоридських колодязів – круглого басейну, оточеного горбками і скелями цегляного кольору. Мабуть, це був кратер давно згаслого вулкана. На варварському жаргоні англосаксонських поселенців вони називаються «клоаками». Назва ця зовсім не відповідає дійсності, бо якщо в них є вода, то вона завжди кришталево прозора і чиста. Басейн, до якого ми під’їхали, був наповнений прозорою вологою. Ми і наші коні хотіли пити – день був спекотний. Ліси за нами вже здавалися не такими густими й тінистими. Ми вирішили зробити привал, щоб відпочити і трохи попоїсти.

У мене з собою був чималенький мішок