Читати книгу - "Сховай мене від темряви"

— Назви своє ім’я! — Прогриміла інша статуя.

— П… — Але Ілай жестом наказав мовчати.

— Відчиняй.

— Ім’я! — Знову крикнула статуя. Почав підніматися вітер.

— Хутчіше. — Проте замок не піддавався.

— Ім’я! — Волала статуя. Щось наближалося до нас. Я почула звук руху чогось важкого, балка над головою ревла і скрипіла. Що там було я не знаю, не наважилася подивитись. Врешті замок піддався і ми повалилися крізь двері. Вони не відкрилися, ми просто пройшли наскрізь.

— Чому не можна було називати своє ім’я? — Спитала я обтрушуючи плаття.

— Полю, твоє ім’я — твій життєвий код. Я не хотів, щоб тебе запам’ятали, а потім знайшла якась істота.

— Так, мені одного достатньо. — На мій подив Ілая розсмішили ці слова. Я на секунду замилувалася його посмішкою. І він це помітив. — А що то рухалось? — Спитала я, швидко перемикаючи увагу.

— Звернула увагу на балку над головою у формі змії? — Я кивнула. — Вона ожила і сповзала.

— Вона ожила?

— Ти мені не віриш?

— Не дуже. І що вона від нас хотіла?

— Зжерти. — Просто підсумував він. Мені стало моторошно, навіть думати про це не хотілося. Тому я почала оглядатися, ніби він сказав щось буденне. В кімнаті було тепло, проте темно. Горіло декілька свічок. Вздовж стін стояли лавки накриті в’язаними ліжниками. Справа стояла піч, вона була розписана блакитно — білими квітами. В ній потріскувало вугілля, воно майже догорало. На вікнах висіли рушники. Не дивлячись на те, що було ще світло, вікна не пропускали сонячного світла. Здавалося, що на вулиці панувала темрява. Стіна зліва була увішана іконами — різних стилів і часів. Мабуть, так було треба, або це було музейним місцем. В центрі затишної кімнати стояла прядка з дерева. Це таке пристосування для ручного прядіння, що приводиться в рух ножною педаллю. Коло неї сиділа маленька дівчина і розмотувала клубок нитки. Потім вона намотувала її на руку іншій дівчині, яка була старшою років на п’ять. Та сиділа за прядкою. Лівою рукою вона подавала волокна до гострого кінця веретена, правою — прокручувала колесо. Коли нитка збільшувалася на довжину руки, маленька дівчина намотувала її на стрижень веретена і старша пряла далі. Нитка продовжувала свій шлях до старої жінки на лавці. Вона була сліпа. Немолоді руки вправно обмацували нитку. Коли щось було знайдено, стара обрізали її великими ножицями. Сама нитка світилася жовтим кольором. Та і самі жінки ніби відсвічували тихе світло. На підлозі стелився килим, який вони пряли. Мені було цікаво, що ж за візерунок у них виходить? Там були незрозумілі для мене символи, обережно виткані рядки витіюватим шрифтом.

— Це справжні Мойри. — Прошепотіла я. — Богині долі, одна подає, друга пряде, третя — відміряє та обриває життя. Треба ж було так достеменно все відтворити. Хоча, про що я говорю! Як вони насправді виглядають ніхто не знав і чи були вони насправді!

Господині цього будинку були чимось схожі між собою. Однакове довге біле волосся. Таке світле, що аж просвічувалося. Одягнені вони були також однаково: довгі спідниці яскраво жовтого кольору, пишні білосніжні блузи з рукавами. Проте візерунок блуз відрізнявся. У маленькій дівчини — це ромашки, у середній — макове поле, а у той, що старше — соняшники. Таких гарних вишиванок я не бачила ніколи! Був би час роздивитися! Таке живе відтворення традицій мого народу… На той момент мені не вірилося в те, що Мойри реальні. А вони були, і дивилися на нас. Маленьке дівчисько вправно підбігла до мене і взяла за руку.

— А ви до нас?

— Так. Але я думала нас чекає Ворожка.

— Проходьте. Ми й є ворожки. Нумо знайдімо вас. — Тільки зараз, уважно придивившись, я побачила силу-силенну, може мільярди, ниточок. Вони начебто нізвідки висіли в повітрі. Рукою я пробувала доторкнутися до них, але вони плавно прослизнули крізь. Кожна мала свій окремий колір. — Та де ж ви? — Тоненький рученята перебирали ниточки. Вона глянула в бік старшої. — Лахесис, я її не знайду. — Молода жінка, незвичайної вроди подивилася на стареньку, яка задрімала. Тихенько зітхнувши вона зупинила прядку.

— Облиш Клото, про що ви прийшли спитати?

— Взагалі — то мене прислали перепросити дозвіл на ворожіння. Ви сказали Клото? А Вас звати Лахесис? Дівчата, не хочу здатися занудою, але чи доречно переплітати українське з грецьким? Клото, Лахесис, а та, що задрімала, мабуть Антропос? Це грецькі богині долі.

— Ти саме виглядаєш як зануда. — Прошепотів мені на вухо Ілай.

— Просто не люблю невідповідності. — Ту, яку звали Лахесис усміхнулася.

— Ми дозволяємо гадати. Нехай кожен, хто має чисте серце і сильне бажання, побачить своє майбутнє. Поки наша Антропос спить. То ви, панночко, чого бажаєте?

— Зорі. — Різко сказала я. Так, я бажаю зорі — кохання. — Хочу побачити судженого. — Лахесис взяла мене за руку і повела до вікна. Її доторки були ніжними, вона зачаровувала своєю жіночністю. В руки вона дала мені калач.

— Висунь руку у віконце. Якщо хтось візьме калач — зустрінеш свого судженого в цьому році. Якщо ж ні — бути тобі в дівках. Запам’ятовуй свої відчуття — потім їх тобі розтлумачу. — Я просунула руку у вікно. В цей час Лахесис підійшла до Ілая і питала його наміри. Він щось їй відповідав. Вони балакали занадто тихо, аби я почула про що. На протязі наступних десяти хвилин нічого не відбувалося. Мені стало нудно і я вже хотіла підвестися, як раптом хтось вхопив мене за зап’ясток. Рука була волохатою і неприємною. Вона міцно і якось злісно тримала мене, калач випав з рук.

— Облиш! — Скрикнула я. — Мені боляче! — Ілай з дівчиною підбігли до мене, щосили вони удвох намагалися відтягнути мене від вікна, але той, на протилежному боці тягнув назад. В одну мить Ілай якось змінився в обличчі. Очі його набули одвічно — хижацького виразу. Губи відкрили звірячі пазури,