Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

дитинстві. Бо як лишень її не прозивали: і Параскою, і Горпиною, і найобразливіше — Даздрапермою, хоча жодного логічного зв’язку її автентичного імені з цим комічним, радянським не було. Не раз вона обливалася гіркими слізьми, нарікаючи хтозна на кого за таке неоковирне назвисько. Здавалося, її наймення дратувало не тільки ровесників, і ним над нею глумилися не лише вони, але й ті, хто його вигадав — батьки. Вони кликали її не інакше, як Меланка! Жодної тобі пестливої форми, чи хоч би банального «сонечко», чи такого природного «доцю». Лише «Меланка» і крапка. Як вирок, як присуд на все життя: ніким не люблена, ніким не голублена!

Хоча ні. В її житті таки була одна людина, яка кликала її так, мов до серця пригортала. Меланці було років чотирнадцять. Як і щороку, на «Василя й Маланки» сільські подруги зорганізувалися в імпровізований театр, щоби ходити від хати до хати зі щедрівками. Їй, звісно, дісталася роль Маланки. Як кажуть, сам Бог велів. Тоді бабуня зчепила їй зі старого тюлю вельон, заквітчала сухоцвітом, розмалювала личко та й відправила з подругами на розваги.

— Ой, Іване, Іваночку, пусти до хати Маланочку, — зайшлися дзвінкі дівочі голоси перед черговою оселею.

Двері розчинила привітна чорнява жіночка.

— Заходьте, дорогенькі, заходьте, почастуємо, чим Бог послав.

Перебрані й розцяцьковані дівчатка-підлітки горохом посипалися до господи.

— Пустіть до хати погріти п’яти. Пустіть до груби погріти зуби… — весело зачала свою партію Меланка і раптом затнулася. З кутка, з м’якого крісла, вкритого картатою веретою, на неї блимнули вогники пари чорних очей. Хлопчисько років шістнадцяти незмигно дивився на неї й одночасно вкривався сором’язливим багрянцем. Меланка відчула, як і її розмальовані буряком щічки паленіють від сорому, благо, того не було видно.

Вони знову перестрілися за два дні, в сільському склепі. Той хлопчина, Андрієм звався, дочекався її з черги й попросив провести додому. Як справжній чоловік, ніс її торбину з двома духмяними буханцями.

Потому вони зустрічалися ще три роки, переписувалися, кожні канікули проводили разом. Поки були підлітками, батьки ніби й не заперечували проти такої дружби, та щойно донька поступила до медінституту на лікувальну справу, як мама взялася протестувати. А якось, коли Меланка вкотре зібралася до села на вихідні, безапеляційно заявила:

— Час покинути ті сільські дурниці, за книжки берися — сесія в розпалі!

Вона й покинула, бо гадки не мала, що батькам можна перечити, що в її віці можна і треба відстоювати власні погляди, бажання, особливо почуття. Лише крадькома по ночах, ховаючи в подушку своє сплакане личко, згадувала той вечір — останній перед початком навчального року в інституті, останній, коли була з ним, перший, коли йому віддалася… Згодом чула, що Андрія після технікуму забрали до армії. А її, Меланку, вже на другому курсі поспіхом заручили з декановим сином.

— Мамо, знаєш, а до мене в гуртожиток Андрійко приїздив, — якось під час чергових вакацій обережно зачала Меланка.

— Який ще Андрійко? — невдоволено перепитала мати, ніби зовсім пам’ять утратила.

— Та ж мій, із Калинівки. Заміж кликав… — промовила й злякалася власних слів.

— Меланко, ти знову за старе? Ми не для того тебе пестили і гляділи, стільки грошей у тебе вбухали, щоб ти за шофера заміж ішла. Він тобі не пара!

Андрійко вчився в технікумі на автомеханіка, але мама вперто називала його шофером і чути не хотіла про будь-які стосунки з ним і тим більше про заміжжя.

— Що ти на селі будеш робити? Бикам хвости крутити чи штрикати старі поморщені дупи?

Меланка, відчула, як до горла підступив глевкий клубок.

— Мамцю… — прошепотіла, вражена материною категоричністю.

— Що мамцю? Що мамцю?! — почала лютувати матір. — Батька пожалій, він місцем пожертвував заради тебе, все задля твого щастя!

Меланка знала, що батько, професор кафедри анатомії, свого часу захистивши докторську, сподівався обійняти посаду завкафедрою. Але проректор прозоро натякнув йому, щоб він відступився, бо на тепле місце був інший претендент, якась ректорова родичка. Проте навзаєм батьковій поступливості той добродій дуже швидко зорганізував його близьке знайомство з деканом фармакологічного, а затим і заручини їхніх дітей.

«Отаке-то моє щастя вийшло, — гірко подумала Меланка, — тепер те щастя на своєму горбі тягти мушу, ще й двійко нещасних дітей. Бо татко їхній, бачте, інтелігент, до чорної роботи не стане. Другий рік — на моїй шиї!»

Поки свекор був живий, їм непогано жилося — і вона була прибрана, і щороку на море їздили, і навіть в Італії були на п’яту річницю одруження. А з того часу, як його не стало, ось уже третій рік, — чисте пекло. Її з обласної турнули, ніде не могла влаштуватися, бо саме криза вдарила — скрізь скорочення. Насилу взяли у травматологічне звичайною медсестрою. Тепер зі своїми півтора тисячами і по двадцятці за перев’язку ну ніяк на лад не виходить, заледве кінці з кінцями зводить.

Олег зі смертю впливового батька так само раптово позбувся всіх привілеїв і авторитету в тій самій обласній, де відразу ж після інтернатури отримав місце завідувача гастроентерологічним відділенням, і з талановитого й «падающєва надєжди» хірурга перетворився на пересічного різака в районній поліклініці — вишкрябував гігроми і чиряки. Попервах він ще якось тріпався, шукаючи підробітків у приватних клініках, але до ладу так ніде й не зачепився. То йому зарплатня була замалою, то начальник виявлявся самодуром, то клімат у колективі виводив із рівноваги, то умови праці не пасували. Тинявся-тинявся, та й урешті плюнув на все. Бо, бачте, не годиться професорському синові ґанджувати свій імідж і авторитет, поневіряючись на нуль двадцять п’ять ставки. Він свято вірив, що ще знайдеться той, хто гідно оцінить його хист як хірурга і без батькового лобіювання.

А вона тим часом ґарувала. Якщо сама могла обійтися без м’яса і яєць, то дітей таки треба було годувати повноцінною їжею. У меншого — збільшена щитовидна, у старшого — алергія, аби, не дай Боже,