Читати книгу - "Люди в гніздах"

У наше піддашне вікно здалеку зазирав гострий Петропавлівський собор.

Вивіска театру «Гуска на повідку» вже давно лишилася позаду, й ми гуляли сонячними вуличками. Парки, будинки, костьоли, «Бар, який не існує», шоколадка біля купки лайна, водосховище, покинутий стадіон, конструктивістська вілла, фрагменти готики, підземелля, татко, який ідилічно грається з донькою в пісочниці: обидва насипають піску в пасочки та стукаються ними, як пивними кухлями, неодмінно дивлячись одне одному в вічі — тут так заведено, літературні вечори в «нашому» театрі, замок із просто-таки фортечним кордоном між сонцем і тінню…

Десь посеред повільних, плутаних слідів прогулянок загубився куток, що в ньому ігреком збіглися три вулиці: Кралова, Мучедніцька та Бржезінова. У кутку при спуску засів приземкуватим, але монументальним грибом будинок, відомий під назвою Kounicovy koleje, себто Коуніцові гуртожитки. Меморіальна дошка свідчить, що, крім гуртожитків, у часи німецької окупації тут була в’язниця, в якій стратили багатьох людей.

Тричі побувавши у Брні, я ще не знав, що саме в цих «гуртожитках» випало бути ув’язненим брату моєї бабусі, Олегові Крамаренку. Аж тепер стало ясно, чого мене весь час заносило до цього міста. Аж тепер назва тюрми заговорила по-іншому, по-куничому, нагадуючи про тхора, чи того самого, з радянської книжки сімдесятих років, чи взагалі того, що чорною блискавкою поблимує серед «зеленки» обабіч усіх моїх шляхів.

 СРСР, УРСР, м. Київ

[1945 р.]

Із допитів Крамаренка Олега Олексійовича, 1909 року народження, уродженця міста Харкова, громадянина СРСР, позапартійного, сина професора, що обіймав у період німецької окупації посаду бургомістра міста Харкова, з вищою освітою, несудимого, який мешкає в Києві на вул. Дмитрівській, 82. Допити проводили старші слідчі спецчастини НКДБ УРСР Лимарченко і Береза від 16 серпня до 16 листопада 1945 року.

ЗАПИТАННЯ: Вас заарештовано за зраду Батьківщини. Чи маєте Ви намір давати правдиві та відверті свідчення про те, що Вас спонукало стати на шлях зради Батьківщини?

ВІДПОВІДЬ: Зрадником Батьківщини я не був і не є, тому ніяких свідчень із цього питання я давати не можу.

ЗАПИТАННЯ: Розкажіть, як Ви потрапили в розпорядження органів НКДБ УРСР?

ВІДПОВІДЬ: У першій половині квітня 1942 року, будучи головним конструктором на хімічному комбінаті в місті Рубіжне, я поставив собі за мету розробити секретний винахід — зміцнити броню. Не знаючи, як цей винахід оформити і як зв’язатися з Москвою, я вирішив звернутися по допомогу до відділення НКДБ УРСР у Старобільську. Там я зустрівся з майором Тимошенком, і він допоміг мені зробити все належне. Після приблизно трьох зустрічей я подав йому заяву, в якій просив оформити мене на роботу та направити з відповідним завданням у тил супротивника. До того ж, я прагнув стати розвідником. Майор Тимошенко з моїм бажанням погодився, взяв розписку та надав мені псевдонім «Самойленко». Числа 28 червня 1942 року, в зв’язку з наближенням фронту, НКДБ стало евакуюватись углиб країни, і разом із ними поїхав і я, на виданій мені автомашині. Приблизно в першій половині серпня ми прибули до міста Енгельс. В Енгельсі я вступив до школи розвідників. Там я навчався з 6 вересня 1942 року по 20 червня 1943 року. Заняття відбувались у кіно та в театрі. У лютому 1943 року школа переїхала до міста Калач Воронезької області. Після закінчення школи мене з невідомих мені причин відправили на роботу в місто Челябінськ.

ЗАПИТАННЯ: Розкажіть про Ваше перше завдання у ворожому тилу?

ВІДПОВІДЬ: У серпні місяці 1944 року я був викликаний до Києва, до НКДБ УРСР майором Єфремовим. 9 вересня 1944 року з міста Києва в складі групи з 9 осіб мене перекинули літаком типу «Дуглас» до Болгарії, в район села Стеврек наподалік міста Елена. До складу групи входили командир групи майор Іванов, комісар групи Роганов Євген, дівчата-радистки, прізвищ не пам’ятаю, звати Віра й Ніна, болгарин Бачев Василь, болгарин Балабан Степан, вірменин, уродженець Слівена, позивний «Григорій», прізвища та імені не знаю, молодший лейтенант з позивним «Олександр», прізвища й імені не знаю, та я.

ЗАПИТАННЯ: Яку роботу Ви виконали за завданням НКДБ УРСР після прибуття в Болгарію?

ВІДПОВІДЬ: Коли наша група була висаджена неподалік міста Елена, німецьких сил у цьому районі вже не було. Тому ми вдев’ятьох долучилися до болгарських партизанських загонів і разом з ними зайняли кілька населених пунктів. У місті Елена від підпільної комуністичної організації ми з Івановим одержали відомості про фашистську болгарську організацію «легіонаріїв», яка чинила збройний спротив Вітчизняному фронту Болгарії та Червоній армії. Центр цієї фашистської організації був у місті Софії, і вона мала вплив на периферії Болгарії. Очолював групу один болгарин, прізвища не пам’ятаю. Всі відомості про фашистську організацію та її практичну діяльність ми передали до НКДБ УРСР у 4 управління, майору Єфремову. Пізніше наша група прибула в місто Слівен, куди вже підійшли передові частини Червоної армії. Там ми провели роботу з виявлення фашистських організацій, було викрито організацію, члени якої проходили підготовку у Відні та Берліні й мали виконувати завдання в Одесі та Криму. Також ми виявили білогвардійську організацію, яка працювала на користь німців. Після виконання завдань я повернувся до міста Києва.

ЗАПИТАННЯ: Коли Вас вдруге направили у ворожий тил?

ВІДПОВІДЬ: У грудні 1944 року мене викликав майор Єфремов і дав завдання в складі групи вирушити на територію Моравії. 20 грудня мене перекинули з аеродрому міста Львова літаком типу «Дуглас» у складі групи секретних співробітників НКДБ (чех Чунко-«Густав», «Рудич», «Бронек», «Микола», «Дмитро» і «Надія»). Спочатку ми домовилися стрибати з парашутами одночасно з двох бортів літака. Але коли я підійшов до виходу, виявилося, що всі інші члени групи стоять із протилежного боку. Тому я стрибнув окремо від усіх. Коли приземлявся, зламав і вивихнув ногу. Це відбулось у районі міста Вшетін. Я майже не міг рухатись і зв’язок зі своїми товаришами зміг установити лише завдяки партизанам.

ЗАПИТАННЯ: