Читати книгу - "І будуть люди"

галявини на тонесенькій ніжці стояла замерзла ялинка — простягала на зелених долоньках білі коржики снігу: «Дядю, купіть!.. Дядю, купіть!..» — як дітлахи містечкової бідноти під час ярмарку в Хоролівці. Оксен підійшов, оглянув ялинку: «Буде хороша», — ударив обухом по тоненькому стовбурі, — зойкнуло чи то дерево, чи то залізо, ялинка затремтіла, гублячи коржики, і раптом здалося Оксенові, що деревце поривається втекти від нього до отих он дорослих сосен, утекти, обхопити руками одну з них за стовбур, заритися гостреньким обличчям в кору спідниці. Поривається і не може: дуже вже міцно вмерзла в землю єдиною ніжкою. І опустились безвільно Оксенові руки, вже занесені для удару, тюкнулась сокира гострим, хижо розплесканим дзьобом своїм у м’який податливий сніг, а не в тонку деревину. Оксен і сам не знав, що сталося з ним, тільки його наче наврочило чи, може, дід-лісовик, підкравшись іззаду, дихнув йому в душу докірливим жаром: «Дивись, чоловіче, яку красу ти хочеш убити!» І здалося раптом Оксенові, що поміж зелених густих колючок просвічують жалісні оченята, молять у нього милосердя.

Дико оглянувся Оксен, провів долонею по очах, відганяючи білу ману, і більше не насмілився підняти сокири. Дивовижне розчулення оволоділо ним, так начеб він пожалів чиюсь дитину, врятував їй життя.

Сам добре не розуміючи, що він робить, посміхаючись ніяково і здвигаючи плечима, почав брати Оксен сніг — накладати на зелені долоньки. А потім ішов з галявини, намагаючись ступати по своєму ж сліду, бо йому жаль було топтати оцю незаймано-чисту снігову наметіль, що цнотливо біліла довкола ялинки.

Сів на сани, насунув шапку на очі, нокнув, і ще довго задумливий м’який усміх бентежив йому вуста, і він похитував головою, дивуючись власній дитячій розчуленості, що завітала до нього з далеких тих років, коли він міг бачити в деревах, у квітах, у всіх рослинах живих істот, яким боліло так само, як боліло йому.

Вже аж за лісом схаменувся Оксен, що він так і не вирубав ялинки, але повертатись не став: відчував, що не зможе зараз зрубати якесь деревце.

У себе ж дома, тільки-но заїхав у двір, побачив Олесю. Сестра стояла біля обледенілого корита, збивала кригу — сипала додолу холодним вогнем. Була в старій хустині, в Оксеновому виношеному сірякові, від холоду в неї побіліло обличчя, покорчило пальці. Побачивши брата, Олеся опустила руку з важким молотком — дивилася прямо на нього великими очима, печально й серйозно. І була вона зараз страшенно подібна до отієї ялинки посеред галявини — така ж зворушливо беззахисна, така ж слабенька й тендітна. Та ще й, як навмисне, підняла замерзлу ногу, заховала її під сіряк. І Оксен, може, вперше подумав про те, яке в неї одиноке, безрадісне дитинство, позбавлене материнського тепла, і незвідана ніжність тоненькою голочкою вколола його в серце — воно защеміло, забилося, вологим теплом ударило в очі. «Це ж моя сестра, моя кров, а я не хочу знати її, одвертаюсь від неї! А чим вона завинила переді мною?»

Оксен залишив сани, підійшов до сестри, ласкаво покликав:

— Олесю!

Чи то подив, чи страх мелькнув у Олесиних очах. Вона хитнулася, опустила з-під сіряка другу ногу, ворухнула губами.

— Йди сюди, Олесю!

І коли сестра підійшла, несміливо звела на нього очі, він не витримав: ухопив її на руки, притис до грудей. Вона спершу зіщулилася, завмерла, налякана, а потім рвучко охопила його шию тоненькими рученятами, припала тремтячим тільцем, зашепотіла йому гаряче у вухо:

— Братику!.. Братику!.. — і такою жагою любові війнуло на нього, таким нерозтраченим бажанням віддати комусь своє дитяче незаймане серце, що Оксен не витримав і заплакав.

Він плакав, і не соромився оцих своїх сліз, і думав про те, що віднині стане маленькій сестрі своїй батьком, якщо тато зреклися її.

З того дня Олесю наче хто підмінив. До цього відлюдкувата, мовчазна, боязлива, вона поволі відтавала, вперше за все своє коротеньке життя обласкана братом. Доки Оксен був у хаті чи порався по хазяйству в дворі, Олеся ниточкою тяглася за ним, намагалася бути поближче до нього. Стоїть і світить на нього пролісковими очима своїми, а то підійде, торкнеться його рукава, і Оксен розумів, що сестрі більше й не потрібно від нього, крім оцього легенького дотику. А все ж спитає:

— Ти чого, Олесю?

— Так, — відповість, засоромившись, сестра.

— Ти б побігла на вулицю. Дивись, як там весело бавляться діти.

— Мені й тут добре, — заперечувала вона. — Я краще вам помагатиму, — і вже намагається підняти важку дошку, коли Оксен щось майструє, чи береться за вила, якщо він викидає гній з-під худоби, ладна й переламатися, аби тільки догодити братові.

Якось вона серйозно сказала:

— Знаєте, братику, я ніколи не вийду заміж!

Оксен надув щоки, стримуючи сміх, відвернувся, вдаючи, що старанно розглядає нові граблі, які щойно змайстрував. Потім спитав:

— А то чому, Олесю?

— Бо тоді мене кудись заберуть, а я хочу бути з вами, — пояснила сестра. І, подумавши, додала: — Так що хай ніхто і не засилає сватів!

— Добре ж, що ти, сестро, наперед сказала, — відповів Оксен. — Тепер знатиму, скільки садити отих гарбузів, а то, не доведи Боже, не вистачить — наречених спроваджувати!

Але смішки смішками, а навіть жінка помітила, як присохла серцем Олеся до свого дорослого брата.

— Немов якогось зілля обпилася — без тебе й дихнути не може, — і з раптовими ревнивими нотками в голосі: — Так скоро за своєю сестрицею і рідних дітей забудеш!

— Гріх таке казати, Варваро, — дорікнув дружині Оксен. — Вона мені рідна сестра, батька-матері в неї нема, то кому ж її й пожаліти!

— Чи така вже й рідна... — стулила пісно губи жінка, але тут Оксен так глянув на неї, що Варвара відразу ж прикусила язика, відійшла мовчки до печі...

«Недобре тато роблять з Олесею», — думав тепер Оксен, лежачи поруч із жінкою. Пригадував, як сестра чекала на батька, як розпитувала про нього, які в неї були очі, коли Оксен якось розповів, як тато воював турків, і жалко йому стало сестру, й образливо на батька. «Хіба ж вона винна в тому, що вчинила колись її мати? І хіба не гріх перед Богом всю свою образу на жінку переносити на безвинну дитину?..»

Якийсь тато повернувся чужий, ще більш суворий та непривітний, ніж був вісім років тому. Ще тоді прозивали батька по-вуличному «бусурманином», «турком», хоч тато завжди ходив до церкви. І не раз, і не два люто кидався в бійку малий Оксен, зачувши оті ганебні прозвиська...

Пам’ятає, як одного разу, повернувшись додому після чергової отакої сутички, спитав:

— Тату, а чого нас не люблять?

Батька, здавалося, аніскільки не здивувало це синове запитання. Загнав у колоду сокиру, випрямився, серйозно відповів:

— Бо нам, сину, заздрять.

— А чого заздрять? — ніяк не міг уторопати Оксен.

— Бо ми — хазяїни, а вони — голодранці. Так уже на світі нашому ведеться, сину: хто розумніший, багатший, тому й заздрять, того і не люблять.

— І б’ють?

— А ти теж не дивися в зуби, — повчав батько малого. — Тебе б’ють, так ти