Читати книгу - "Намір!"

Табуретка була сірого кольору, зроблена з легкого дерева. Простий дизайн, фірмовий стиль «Відкритого кафе».

– Ти бачиш, але не табуретку, – сказав він. – Ти бачиш картинку. Спогад про табуретку. Замість табуретки – спогад про неї. Але не вона сама.

Я не розумів, куди від хилить, але продовжував дивитися на табуретку.

– Спробуй відчути, що табуретка, на яку ти дивишся – просто існує . Вона перебуває поруч із тобою, в тому ж часі й просторі, що й ти…

Я не розумів, чого від мене хочуть. Табуретка як табуретка, навіщо людину мучити?

– Не дивись на неї, бач її. Усвідом, на що ти дивишся. Усвідом, що табуретка – реальна, вона існує …

Я почав потроху нервувати – кожного разу, коли Юра звертався до мене, я внутрішньо напружувався, це завжди дуже відповідально. А тут, із цим безглуздим прикладом про табуретку, мені враз набридло переконувати себе, буцім я з Гагаріном на одній хвилі. У вухах воркотіло: «Табуретка існує насправді… Вона тут, тільки побач її ….», коли раптово щось помінялося… вестибулярку повело, ніби я сп’янів. Щось помінялося у масштабі. Виникло переконливе відчуття, наче кафе збільшилося принаймні удвічі. Відстані між предметами подовжилися, а простір наповнився легким молочним відсвітом.

– Вона існує ! – прошепотів я у священному трепеті. Мої слова, відбившись від стінок, поскакали тихим шепотком аж наниз. Раптом я відчув, що мій слух загостився до неймовірності.

– Ей! – сказав я.

«Ей. Ей. Ей.» – покотилося хрустке ехо у матовій тиші.

– Ні хріна собі! – здивувався хтось моїм ротом.

«…асобі …іхрінасобі», – відлунювало пласким ехом.

– Ого! – вирвалось у мене. – Де я?

Ми з Гагаріном наче перебували в шумоізольованій студії, де кожен шерех скрипить, посилений мембаранами мікрофонів. Речі, які нас оточували, видавалися незвично крупними, реальними. Чомусь я вирішив перейти на шепіт:

– Гагарін, я зрозумів! Табуретка існує!

Гагарін либився.

– Так, ти правий, – відповів він неголосно, але й не пошепки. Наче бути тут для нього хоч не в новину, зате завжди торжественно. – Вона існує. Але й це наразі тільки картинка, ще одне приближення. Тепер відчуваєш, яка різниця між картинкою і тим що існує?

Я кивнув, все ще під легким враженням від… побаченого? Відчутого? Невже Гагарін перебуває тут постійно? Тоді розумію, чому він так мало розмовляє. Адже як поясниш, що табуретка – це ТАБУРЕТКА, а не «табуретка»?

Кожна річ викликала неймовірне захоплення реальністю. Чи радше гіперреальністю присутності. Лампи з бляшаними абажурами – присутні! Столи і табуретки на балконі – присутні ! Піаніно в куті – господи, як воно присутнє, наскільки воно існуюче! А головне – присутній я!

– Це назавжди? – спитав я захоплено-радісно. Боже, я ж існую! Я підніс руки до очей і взявся їх розглядати – мої руки були живим зліпком мільярдів деталей. Повітря довкола нас ніби світилося зісередини якимось внутрішнім світлом.

– Ні, на жаль. Завтра ти вже не будеш пам’ятати, чим тебе так вперла ця табуретка. Можливо, навіть, більше ніколи нічого схожого не побачиш. Але якраз у тому вся чарівність – що все буває тільки раз. – Гагарін заговорив піднесено і вкрадливо, ніби заохочуючи розділити сокровенну радість:

– Можливо, завтра ти знову будеш в картинці. Можливо, завтра ти забудеш, що таке дійсність, хоча, здаватиметься, практично нічого не змінилося. Просто запам’ятай: вихід є. Є вихід з цього безглуздого фільму, вихід за рамки сценарію. У дійсності немає ніякого сценарію! Там все вперше, все відбувається востаннє. Все відбувається насправді! Дороги назад не існує. Є тільки дійсність , яка не залишає місця для страху.

Я кивнув. У пронизливій виразності, що опанувала весь мій світ, його слова проникали в саму підсвідомість. І знаходили там відгук.

– Є шлях, – сказав він піднесено. – Шлях – через вихід з фільму. Або ти вибираєш дійсність, або ти повертаєшся у фільм. Зроби кожен свій вчинок актом волі. Командою самому собі. Твої рішення – точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує насправді.

– Мої рішення – точки дотику з дійсністю.

– Якщо ти відважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, крупинка за крупинкою, рішення приведуть тебе до самого серця таємниці. У місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності . Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід у дійсність Свободи. Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода Дійсності. Вона – і твоя Воля.

Гагарінове обличчя наче обвіював вітер.

– Коли мене одного дня не стане, йди глибше у пам’ять. Це твій шлях і твій шанс. Не бійся втратити все. Бійся загубитися у картинках.

Я сидів, приголомшений його настроєм. Коли я подивився на Гагаріна, мені стало скомотно у горлі і щось розпирало груди. Гагарін скинув окуляри, його очі світилися. Він і цей світ, великий і таємничий, вони були Одне.

6

Більше ми не говорили. До самого світанку я просидів на балконі, ні над чим особливо не думаючи, тільки мовчки спостерігаючи, як добігає кінця дивна ніч у тужливому жовтні. Гагарін пішов спати, а потім пішов спати й я.

Я знову працював на пару з Гагаріном. Ми мовчали, але в ієрогліфах, які ми творили упродовж дня, читалося те, що й раніше: «Будь спокійний, нічого не бійся. Будь обережний, слідкуй за собою».

7

Жовтень, ніч із середи на четвер. Місце дії – кафе «Відкрите», більш відоме у народі як «хата-читальня», або ж «Книжка».

Коли вона зайшла того вечора у кафе, я відразу пригадав нашу першу зустріч.

Її нудьгуючий вигляд біля стелажів із книжками негайно викликав у мені хвилювання. Особливо, коли дівчина присіла біля полиці з художніми альбомами. Я побачив, як із-за пояса її бриджів вилізла тонка смужка трусиків, які власне й побудили в мені такі емоції. Раптом я збагнув, що, раз вона мені впала в око, то я можу без перешкод підійти до неї і продати їй книжку. Чому би ні?

Дівчина глянула на мене. І теж начебто упізнала. «Ага, так-так, бачила вас на відкритті».

Пригадав, як Люся, наш менеджер з персоналу, інструктувала книжкових продавців щодо спілкування з клієнтами. Ці чарівні слова потрібно говорити кожному клієнтові. Фраза (виділено курсивом) зраджувала Люсине таємне зацікавлення карма-йоґою:

– Добрий вечір! Що