Читати книгу - "Катар"

— Ну, гаразд, але якщо ви не обминули питання про стан волосяного покриву, то чому це вас щойно так вразило?

— На жаль, це зворотний зв’язок. Те, що жоден із загиблих не приховував своєї лисини. Ніхто з них не носив перуки, не мав ні пересадженого, ні вшитого в шкіру волосся… є така операція.

— Я знаю. То й що?

— Нічого, хіба що тільки таке — всі жертви лисіли й не приховували цього, натомість серед уцілілих були як лисі, так і люди з нормальними чупринами. Я усвідомив, що Декер, власне, мав лисину, от і все. Мені здалося, що я натрапив на свіжий слід. Але таке не раз було. Зрозумійте, я так глибоко вліз у цю справу, що бачу часом міражі. Духів…

— Е, це вже має присмак історій про богоявлення, таємничі прокляття, привидів… а може, в цьому щось є?

— Ви вірите в духів? — витріщився я на нього.

— Може, досить того, щоб вони вірили. Як ви гадаєте? Скажімо, в Неаполі діє якийсь ворожбит, що полює на багатих чужинців…

— Припустімо, — засовався я в кріслі. - І що далі?

— Можна легко уявити собі, як за допомогою різних трюків і сеансів він втирається до них у довір’я, безкоштовно дає їм дози чудодійного еліксиру звідкись з Тібету, тобто якогось наркотичного відвару, який має поставити їх у цілковиту залежність від нього, оскільки призначений лікувати найрізноманітніші хвороби. І от серед, скажімо, серед сотні таких людей знаходиться десятеро чи одинадцятеро легковажних, які вживають відразу завелику дозу.

— Ага, — вигукнув я. — Припустімо, що це так, але італійці про це б дізнались. Поліція. Зрештою, поведінку декого з жертв ми відтворили так ретельно, що знаємо, о котрій годині вони виходили з готелю, як були одягнуті, в якому кіоску купували газети і які саме, в якій кабіні роздягалися на пляжі, де і що їли, на якій виставі були в опері. Тож проминути такого знахаря чи “гуру” ми могли б у одному-двох випадках, але не в усіх. Ні, нікого подібного не було. Та це й не дуже правдоподібно. Італійської всі майже не знали, та й чи міг швед із вищою освітою, антиквар чи солідний підприємець ходити до італійської ворожки? Та вони, зрештою, не мали на таке часу…

— Переконаний, але не переможений, я стрілятиму ще раз! — підвівся Барт з крісла. — Якщо вони попадалися на якийсь гачок, на якусь непомітну приманку, то цей гачок не залишив слідів. Згодні?

— Згоден.

— Отже, “те” забирало їх особисто, приватно, інтимно, а разом з тим — непомітно. Секс?

Я задумався.

— Ні. Звісно, дехто з них мав випадкові еротичні контакти, але це не те. Ми вивчали їх життя так старанно, що не могли проминути чогось такого “великого”, як жінки, ексцеси чи будинки зустрічей. Тут, очевидно, щось зовсім мізерне…

Я сам здивувався останнім словам, бо досі, власне, не думав про таке.

Але це було водою на Бартів млин.

— Смертельна мізерія? Чом би й ні! Щось таке, що сприяє таємним нахилам, старанно приховуваним від світу… До того ж це може бути річ, якої б ми з вами не соромилися. Можливо, ця слабість уявлялася б ганебною лише для певної категорії людей…

— Коло замкнулося, — зауважив я, — бо ви повернулися на терен, з якого вигнали мене, — психології…

За вікном пролунала автомобільна сирена. Доктор устав, — він несподівано здався мені молодим, — вихилився з вікна й посварив пальцем. Сирена стихла. Я з подивом зауважив, що сутеніє, глянув на годинника і стуманів — я сидів у нього вже четверту годину! Я підвівся, щоб відкланятися, але він не захотів і слухати.

— Е, ні, любий друже. По-перше, ви залишитесь у нас на вечерю, по-друге, ми нічого не з’ясували, а по-третє, вірніше, найперше, я хочу вибачитись. Я помінявся з вами ролями! Вчепивсь у вас, мов слідчий. Не приховую, я поставив собі певну мету, не гідну господаря… Хотів дізнатися про вас і з вашою допомогою щось таке, чого немає в паперах. Я певен, що атмосферу справи може передати лише людина. Окрім того, я пробував вивести вас із рівноваги, навіть шпильками, і мушу сказати, ви зносили їх добре, хоча у вас зовсім не картярське обличчя, як ви, може, думаєте… Коли щось і виправдовує мене перед вами, то це добрі наміри, бо я ладен впрягтись у цю справу… Але сідаймо. Стіл ще не накрили. У нас дзвонять…

Ми знову сіли. Я відчував велике полегшення.

— Займуся цим, — спроквола промовив Барт, — хоча й не бачу великих шансів… Хотів би поцікавитися, як ви, власне, уявляли собі мою участь?

— Здається, ця справа дозволяє застосувати системний аналіз, — обережно почав я, зважуючи кожне слово. — Я не знаю вашої програми, але знайомий з кількома програмами типу GPS і думаю, що слідча має бути трохи схожою. Це загадка не стільки кримінальна, скільки пізнавальна. Комп’ютер, звичайно, не вкаже винного, але його, як невідому величину, можна спокійно усунути з рівнянь. Розв’язати цю справу — означало б створити теорію загибелі тих людей. Закони, які їх убили…

Доктор Барт дивився на мене, здавалося, зі співчуттям. Можливо, це мені лише здалося, бо він сидів якраз під світильником, і при найменшому порусі на його обличчі коливалися тіні.

— Любий друже, кажучи, що спробую, я мав на увазі роботу з людьми, а не з електронікою. У мене є чудова група інтердисциплінарних учених, кращі голови Франції, які, я певен, візьмуться за це, як хорти за лиса. А програма… Звичайно, ми її склали, і вона виявилася придатною в кількох випадках, але для такої історії, як ця, — ні, ні, - заперечив він, хитаючи головою.

— Чому?

— Дуже просто. Комп’ютер нічого не зробить без кількісних характеристик, а тут, — розвів він руками, — що нам узагальнювати? Припустімо, в Неаполі діє новий ланцюг контрабандистів наркотиків, а готель — один з їхніх розподільчих пунктів. Товар доставляють покупцям у певній сільничці замість солі. Чи не могло б час від часу статися, що сільнички в їдальні підміняли, ставлячи на іншому столі? І чи не виникла б тоді небезпека для людей, що люблять солоне? Як міг би дійти до цього комп’ютер, коли в матеріалах слідства не було й півслова про ті сільнички, наркотики, про смаки жертв?

Я глянув на нього з повагою. Як легко він брав такі гіпотези зі стелі!