Читати книгу - "Ворошиловград"

газовики вже відійшли від поразки, підвелись на ноги і тепер повільно, проте незворотньо рухались у наш бік. Схоже, відпускати нас просто так вони не збирались. Хтось із наших перехопив мій погляд і теж помітив їхнє наближення. Привітання стихли. Наші рушили назустріч. Команди сходились. Зрештою, подумав я, цим і мало завершитись. Навіть бухгалтер ішов тепер на нас, але йшов без окулярів, очевидно, аби їх не розбили, тож здавалося, ніби він іде навпомацки. Газовики зупинились, важко дихаючи. Наші теж стали. Прожектори били просто в очі й робили наші постаті прозорими, майже невидимими, наче це привиди зібралися тут, аби з'ясувати стосунки з іншими привидами. В світлі фар час від часу спалахували фікси й натільні хрестики. Вперед вийшов бригадир.

— Шура, — звернувся він до Травмованого. — По ходу останній гол не зараховується.

— Якого хуя? — розважливо запитав його Травмований.

— Поза грою було, — пояснив бухгалтер.

— Ти, олень, — сказав йому на це Андрюха Майкл Джексон, — я тебе зараз вівцям згодую.

— Не залупайся, брат, — похмуро промовив бригадир. — Було поза грою.

— Поза грою? — перепитав Травмований.

— Поза грою, — незадоволено, проте вперто повторили газовики.

— Ну що ж, — сказав на це Травмований і дістав звідкись нізвідки кастет.

І решта наших почали діставати кастети, нунчаки й бейсбольні битки. І газовики теж повихоплювали з-поза спин штахетини, армійські паски з впаяним свинцем і шматки битої цегли. Починалося щось на зразок додаткового часу.

Раптом наперед вийшли два брати Балалаєшнікови — Равзан і Шаміль.

— Що за хуйня?! — не так запитав, як відповів Равзан. — Який поза грою? Поза грою в нас був у першому таймі.

— Не було у нас поза грою в першому таймі, — несподівано поправив його Шаміль.

— Як не було? — здивувався Равзан. — Був. Чистий поза грою.

— Ні хуя, — стояв на своєму Шаміль.

— Брат, — занервував Равзан, — що ти пиздиш? Тебе там не було. А я бачив — чистий поза грою.

— Ні, — твердо повторив Шаміль.

— Брат, помовч, ага?

— Не було там поза грою, — наполягав Шаміль.

— Ну ось що ти пиздиш? — повернувся до нього Равзан. — Нє, ну що ти пиздиш?

Команди не наважувались вставити бодай слово.

— А що? — прийняв виклик Шаміль.

— Ну а що? — закипав Равзан.

— А хоч би що? — так само закипав Шаміль.

— Да ні хуя! — сказав на це Равзан і раптом різко завалив Шамілю в щелепу.

Шаміль покотився травою, але швидко підірвався на ноги, вихопив у когось із рук бейсбольну битку й запустив нею у брата. Той прогнувся, й битка прошугоніла у нього над вухом. Равзан скрикнув і кинувся на супротивника.

Завалив йому вдруге і почав товкти, проте Шаміль швидко вивернувся, виліз на нього згори і тепер уже сам товк Равзана. Несподівано з натовпу вилетів Барух, ногами розкидав братів, схопив їх за барки, зіштовхнув лобами, повалив на траву і почав товкти обох. Шаміль із Равзаном, не чекаючи чогось подібного, якийсь час відбивались, але швидко оговтались і, схопивши Баруха за ноги, повалили на газон. Сіли згори і почали товкти його удвох. Проте недовго, оскільки Барух, як вуж, вивернувся з-під їхніх важких тіл, підім'яв їх обох під себе і почав давити, ніби мішки з картоплею. Хвилин за п'ять усі троє знеможено розкотились травою і, тяжко переводячи подих, спльовували на газон криваву слину. Газовики дивились на все це приголомшено. Стояли мовчки, боячись поворухнутись.

Зрештою, бригадир сторожко окликнув Травмованого.

— Ей, Шура, — голос його звучав сухо й налякано, — хуй з вами. Забирайтеся звідси.

— А як же поза грою? — перепитав на всяк випадок Травмований.

— Не було поза грою, — розвіяв його сумніви бригадир. — Не було.

*

Поночі ми виїхали на трасу. Місяць викотився нам назустріч і освітив жовтим світлом салон автобуса. Місячне проміння лягло на обличчя моїх друзів, які переважно спали. Очі їхні в цій напівтемряві запали, під ними з'явилися тіні, вилиці загострились, і голови покірно звішувались із плечей. Біля автозаправки водій пригальмував. Я махнув рукою, проте всі спали, тож і прощатись не було з ким.

Один лише Травмований підійшов і потис руку. Проте і він нічого не сказав. Я зістрибнув на землю. Двері зачинились.

Автобус повільно рушив і зник за деревами.

6

Ернст зателефонував сам. Я навіть не встиг про нього згадати, як він уже дзвонив, аби запитати, коли я буду.

Я спробував передомовитись, пояснив, що зайнятий, що маю сьогодні важливу зустріч, що чекаю на спеціального клієнта, що не надто добре себе почуваю, і запропонував зустрітись іншим разом. Ернст терпляче все це вислухав, сказавши в кінці:

— Германе, іноді людина не знає, від чого відмовляється. Тому краще їй іноді взагалі не відмовлятись. Ти мене розумієш?

— Розумію, — сказав я.

— Коли тебе чекати?

— Давай о другій, — здався я.

— О пів на другу, — відповів на це Ернст і поклав слухавку.

Я пішов до Травмованого. Вислухавши мене, той завчено розлютився, сказав, що я, замість того, аби хоч раз йому допомогти, займаюся незрозуміло чим і тягаюся з різними хуями, що він мене нікуди не повезе, і щоби я взявся, зрештою, за розум.

— Германе, — кричав він, — навіщо тобі танк, сам подумай?!

— Косити на ньому буду, — роздратовано відповідав я. — Ти що — бензин зажав?

— Нічого я не зажав, — відповів на це Травмований, скинув брудні рукавиці й пішов на вулицю заводити свій легковик. Їхали мовчки. Спустилися в долину, перескочили міст, в'їхали до міста. Травмований час від часу кивав головою перехожим жінкам, які його пізнавали. Проїхали автовокзал, елеватор, дісталися залізничного переїзду. Тут Шура зупинився і сказав:

— Ну все, — сказав, — далі я не поїду. Не хочу, аби мене там бачили.

— Що таке?

— У мене там знайома, — пояснив Травмований, — думає, що я зараз у Польщі. Я їй сказав, що поїхав по бізнесу, розумієш? Не хочу палитись. Далі пішки дійдеш, тут недалеко.

— Я знаю, — відповів я і відчинив дверцята.

Передмістя змінилося поодинокими будинками, далі починалися сільгоспугіддя, ставало все менше людей і все більше тварин. Корови паслись, прив'язані до землі міцними мотузками, мов дирижаблі. Дорога, що відходила від траси до аеродрому, зовсім заросла, тополі стояли сиротливо й покинуто. Залізна брама на в'їзді поржавіла, чорні металеві зірки висіли, як померлі планети. Я підійшов, штовхнув ворота. Вони тяжко заскрипіли й відчинились.

На подвір'ї стояв Ернст. Схоже, помітив мене ще з дороги і тепер чекав у всеозброєнні. Мав на собі кітель британського пожежника, одягнений на чорну військову майку, і джинсові шорти, що тримались німецьким паском, на блясі якого було написано «З нами Бог». На ногах мав кеди.