Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Ось і ліс відстав, залишився десь позаду, і річка відбігла кудись убік, назустріч машині сипалась усяка всячина: якісь загорожі з вартівнями і стосами дров, височенні стовпи та якісь щогли, а на щоглах нанизані кружальця, купи щебеню, земля, посмугована траншеями, — словом, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, тут уже, он за поворотом, і зараз навалиться й охопить.

Рюхіна трясло і кидало, якийсь обрубок, на якому він умостився, щораз намагався вислизнути з-під нього. Ресторанні рушники, що їх підкинули міліціонер і Пантелій, які раніше поїхали тролейбусом, совгалися по всій платформі. Рюхін зробив був спробу їх зібрати, але, просичавши чомусь зі злістю: «Та ну їх к бісу! Що я, справді, як дурень, кручусь?..» — відкинув їх ногою і не дивився на них більше.

Душа подорожанина була в жахливому стані. Ставало зрозуміло, що відвідини дому скорботи залишили на ній якнайтяжчий карб. Рюхін намагався збагнути, що йому болить. Коридор із синіми лампами, який влип у пам’ять? Думка про те, що тяжчого лиха, аніж втрата розуму, немає на світі? Так, так, звісно, і це. Але це — думка-загальник. А ось є ще щось. Що ж воно? Образа, ось що. Так, так, прикрі слова, що кинув Бездомний просто у вічі. Й біда не в тому, що вони образливі, а в тому, що вони містять правду.

Поет не дивився вже по узбіччях, а, втупившись у брудну труську підлогу, почав щось бубоніти, скніти, гризучи самого себе.

Так, вірші… Йому — тридцять два роки! І справді, що ж далі? — Він і далі стулюватиме по кілька віршів нарік. — До старості? — Так, до старості. — Що ж йому дадуть ці вірші? Славу? «Яка нісенітниця! Не дури хоч сам себе. Ніколи не заживе слави той, хто базграє кепські вірші. Чим вони кепські? Правду, правду сказав! — безжально звертався до самого себе Рюхін. — Не вірю в те, про що пишу!..»

Отруєний вибухом неврастенії, поет хитнувся, підлога під ним перестала трястись. Рюхін підвів голову і побачив, що він давно вже в Москві, більше того, що над Москвою світанок, що хмара підсвітлена золотом, що його вантажівка стоїть, захрясши в колоні інших машин перед поворотом на бульвар, і що близенько від нього стоїть на постаменті металевий чоловік, ледь похиливши голову і байдужно дивлячись на бульвар.

Якісь чудернацькі думки виповнили голову недужому поетові «Ось приклад справжнього щасливця… — тут Рюхін випростався на весь зріст на платформі автомобіля і заніс руку, нападаючи чомусь на чавунного чоловіка, який нікого не займав. — Як би не ступив він у житті, що б не діялося з ним, усе йшло йому на користь, усе оберталось йому на славу! Але що він зробив? Я не збагну… Що особливе є в цих словах: «Буря млою…»? Не збагну!.. Поталанило, поталанило! — раптом з трутизною Виснував Рюхін ї відчув, що машина під ним зрушилася, — стріляв, стріляв у нього цей білогвардієць і розтрощив стегно і забезпечив безсмертя…»

Колона рушила. Зовсім хворий та навіть постарілий поет не більше як за дві: хвилини вже входив на веранду Грибоєдова. Вона вже спорожніла. У кутку допивала якась компанія, і в центрі її метушився знайомий конферансьє в тюбетейці з бокалом «Абрау» в руці.

Рюхіна, обтяженого рушниками, зустрів привітно Арчибальд Арчибальдович і відразу вибавив його від проклятущих ганчірок. Якби Рюхін так не сточив свою душу в клініці та на машині, він, мабуть, мав би чималу втіху, розповідаючи про те, як усе було в лікарні, й прикрашаючи розповідь вигадуваними подробицями. Але зараз йому було не до того, та хоч який неспостережливий був Рюхін, — тепер, після тортур на вантажівці, він уперше гостро вгледівся в пірата й збагнув, що хоч той і розпитує про Бездомного і навіть вигукує «ой-йо-йой!», але насправді він цілковито байдужий до долі Бездомного і не має до нього ані крихти жалю, «І молодець! Так і треба!» — з цинічною, самознищуючою злістю подумав Рюхін і"урвавши розповідь про шизофренію, попрохав;

— Арчибальде Арчибальдовичу, горілочки б мені…

Пірат виобразив на обличчі співчуття, шепнув:

— Розумію… одну хвилиночку…. — і зробив знак офіціантові.

За чверть години Рюхін, сам-самісінький, сидів, скоцюрбившись над рибцем, пив чарку за чаркою, розуміючи і визнаючи, що виправити в його житті вже нічого не можна, а можна лише забути.

Поет змарнував свою ніч, поки інші бенкетували, і тепер розумів, що повернути її годі. Варто лише підвести голову від лампи вгору до неба, щоб зрозуміти, що ніч пропала без вороття. Офіціанти поспіхом зривали скатертини зі столів. У котів, що шмигали побіля веранди, був ранковий вигляд. На поета нестримно навалювався день.

Розділ 7

НЕДОБРА КВАРТИРА

Якби наступного ранку Стьопі Лиходєєву сказали так: «Стьопо! Тебе розстріляють, якщо ти цю ж мить не підведешся!» — Стьопа відповів би млосним, ледве чутним голосом: «Розстрілюйте, робіть зі мною що хочете, але я не встану».

Де там устати, — йому здавалося, що він не може розтулити очей, бо тільки-но він це зробить, як ударить блискавка і голову йому враз же рознесе на друзки. В цій голові гув важенний дзвін, між яблуками очей та стуленими повіками пропливали бурі плями з вогненно-зеленими обіддями, і на додачу до всього нудило, причому здавалося, що нуда ця пов’язана зі звуками якогось навратливого патефона.

Стьопа силувався щось пригадати, але пригадувалося лиш одне — що, здається, вчора і невідомо де він стояв з серветкою в руці й намагався поцілувати якусь даму, при тому обіцяючи їй наступного дня, і саме опівдні, прийти до неї гостем. Дама від цього відмагалася, кажучи: «Ні, ні, мене не буде вдома!» — а Стьопа затято стояв на своєму: «А я ось візьму та й прийду!»

Ні хто була ця дама, ні котра зараз година, ні яке число і якого місяця — Стьопа притьмом не знав і, що було найгірше, не міг дібрати, де він перебуває. Він спробував з’ясувати хоч би це останнє і для цього розліпив склеєні повіки лівого ока. В напівтемряві щось тьмяно відсвічувалося. Стьопа, нарешті, впізнав трюмо і зрозумів, що він лежить горілиць у себе на ліжкові, тобто на колишньому ліжкові ювелірші, у спальні. В ту мить йому так ударило в голову, що він заплющив око і застогнав.

Дамо пояснення: Стьопа