Читати книгу - "Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття"

в Белзі князем стає його син Олександр. Судячи з більш пізнього повідомлення галицько-Волинського літопису, останній був наближеним до Романа і допомогав тому в його боротьбі.[292] Восени 1196 р., рівно через рік після повернення з Польщі, у війну знову вступив Роман, військо якого напало на землі смоленського князя Давида Ростиславича та володіння Ростислава Рюриковича в Київській землі. Саме боротьба з останнім є свідоцтвом того, що друга половина Торчеської волості, яка колись належала не дуже довго Роману, находилася під владою сина Рюрика.

Готуючись до чергового походу проти Ольговичів, Рюрик Ростиславич з метою забезпечити собі тили підбурює проти Романа Мстиславича галицького князя Володимира Ярославича та свого племінника володаря невеликого Трипільського (в Київській землі) удільного князівства Мстислава Мстиславича, котрий пізніше отримає прізвисько “Удатного”. Постать останнього досить цікава як в цілому в історії Русі, так і зокрема в житті родини волинського князя Романа, оскільки значно пізніше син його Данило одружиться з дочкою Мстислава Ганною і довгий час буде підтримувати досить непрості контакти з тестем, який в 10-х – 20-х роках XIII ст. буде галицьким князем.[293]

Прихильники Рюрика нанесли два жорстокі удари по володінням Романа: Володимир з Мстиславом спустошили Перемильську волость, а Ростислав Рюрикович – волость Романа Мстиславича довколо Кам'янця Волинського. “Володимер, – пише літопис, – ехав с Мстиславом, повоева и пожьже волость Романову около Перемиля, а отселе Ростислав Рюриковичь с Володимеричи и с Черным Клобуком ехавше и повоеваша и пожгоша волость Романову около Каменця. И тако ополонившеся челядью и скотом, и отмсьтишася, возвратишася во свояси”.[294] Це повідомлення джерела дуже важливе, оскільки показує мотивацію дій ворогуючих сторін у міжкнязівських чварах, які шукали в нападах один на одного матеріальний зиск – челядь та худобу.

У подальшому усобиця знову головним чином велась між Рюриком і Всеволодом, з одного боку, і чернігівськими Ольговичами, з іншого. Проте невдовзі ця боротьба набула нових рис, оскільки суздальський князь вирішив знову вдатися до звичайної своєї стратегії стравлювання та послаблення південноруських князів. Зокрема, саме в цей час Рюрик дізнається про сепаратні переговори Всеволода з Ольговичами, у зв’язку з чим звинуватив того у порушенні хресного цілування: “Яз же тобе дал волость лепшюю не от обилья, но от тоима у братьи своеи и у зятя своего Романа, тебе деля. Он же ныне ворог ми ся учинил, ни про кого же, яко же проте”.[295] Після цього Рюрик забрав землі Всеволода в “Руській землі” і віддав їх своїм родичам.

1195 р. був дуже важливим для Романа і у зв’язку з певною зміною ситуації безпосередньо на Волині. В 1195 р. помер його брат белзький князь Всеволод, а його трон успадкував син Олександр. Вірогідно, що в цей рік чи пізніше якийсь уділ отримав і другий син Всеволода. На початку XIII ст. він держав Червен.[296] Однозначно, що нащадки Всеволода Мстиславича не могли не визнати своєї залежності від головного волинського князя-сеньора, старійшини серед волинських князів. Джерела не повідомляють про якісь утруднення у взаєминах Романа з племінниками, а матеріал Галицько-Волинського літопису під 1206 р. дає підстави зробити висновок, що Олександр Всеволодович був одним з прибічників Романа.[297] Ця обставина, проте, після смерті Романа не завадила князю Олександру вести активну боротьбу за гегемонію на Волині з синами Мстиславича.

Похід Романа на ятвягів

В цей час події на Київщині на певний час втратили для Романа свою актуальність. Розорення волинських волостей князя не було сильним, а сам князь почував себе настільки впевнено, що взимку 1196/1197 рр. навіть не побоявся залишити Волинь і здійснити великомасштабну воєнну акцію проти пруських ятвягів. Зазначимо зразу, що воювати з ними було справою дуже складною, особливо на їх території. Нагадаємо, що в 1166 р. під час війни з прусами отримав смертельні рани і невдовзі помер дядька Роман по материнській лінії сандомирський князь Генріх.

Київський літопис не дуже докладно розповідає про виправу волинян, оскільки писався він тим же прихильником Рюрика, про якого вже вище ми писали. Цей похід, згідно свідоцтв джерела, був відповіддю руських на напади балтів на володіння Романа (“… бо воевали волость его”).[298] Можна припускати, що ці напади були направлені не на Володимирське князівство, а на територію середнього Побужжя, зокрема Берестейську волость, яка контролювалася Романом і безпосередньо межувала з Ятвягією. “И тако Роман, – розповідає літопис, – вниде в землю их. Они же не могучи стать противу силе его, и бежаше во свои тверди, а Роман пожег волость их и отомстився, возвратися во свояси”.[299]

Очевидно, наслідком цієї воєнної акції було поширення впливу Волині на Дорогичин, який в 1193 р. було розорено поляками. На користь цього висновку свідчать слова сина Романа Данила про спадкоємність його володіння цим містом, яку він проголосив навесні 1238 р. після розгрому тут хрестоносців – представників Добжинського рицарського ордену: “Не лепо есть держати нашее отчины крижевникам”.[300]

В зв’язку з цим навряд чи можна погодитися з думкою С.Зайончковського, Г.Роде та інших дослідників, які вважають, що Польща з кінця XII ст. до кінця 30-х років XIII ст. постійно володіла Дорогичинським князівством, перебільшують вплив малопольських феодалів в Побужжі.[301] Події 30-х років XIII ст. дають нам деякі додаткові свідоцтва про Дорогичинське князівство. Зокрема, в грамоті від 8 березня 1237 йдеться про передачу Конрадом Мазовецьким на правах спадкового права магістру Бруно та рицарям “Ордену Христа дома Добжинського замка” Дорогичина разом з територією, що до цього міста прилягає і обмежену річками Буг та Нур, з метою боротьби з прусами та спасіння мазовецької церкви та магнатів.[302] Приєднання Дорогичина до Волині наприкінці XII ст. було важливою подією, оскільки місто відігравало неабияку роль як воєнно-стратегічний, так і торговельний центр, починаючи з XI ст.[303]

Прибалтийський регіон, вірогідно, і в подальшому знаходився у полі зору волинського князя. На жаль, сучасні джерела нам більш нічого не повідомляють про бузько-прибалтийську політику Романа, проте вчені вже давно з великою увагою ставляться до свідоцтва пізньої польської хроніки Мацея Стрийковського, де йдеться про підкорення волинським князем не тільки ятвягів, а й литовців.[304] Враховуючи подальшу хронологію подій життя Романа, можна припустити, що похід проти литовців він міг здійснити скоріше всього десь у 1197–1198 р. Причому, якщо врахувати ту обставину, що в ці роки Роман здійснив ще один похід – проти половців, то цю дату можна приблизно обмежити одним роком – 1197 р. Цікаво, що пізніше під 1210 р. розповідається про погіршення взаємин Волині одночасно з ятвягами та литовцями,