Читати книгу - "Ловець орлів"

Сіріє його обличчя, я зрозумів, що він уже мертвий. І цієї ж миті у мене в серці згасла любов до рідного народу. Її місце заступила ненависть. Я вистрілив у навахів, котрі збилися докупи під муром. Кинувши рушницю на землю, схопив братові лук і стріли. І закричав, схилившись над братом, наче він міг мене почути:

— Я помщусь за тебе! — і помчав за нашим військовим вождем.

Тим часом жінки також помітили, що навахи намагаються видряпатися на будинки. Дехто з них підбіг до краю даху, вхопився за кінці товстих ворин і почав їх розгойдувати, а решта й далі кидала каміння. Але воїни внизу міцно тримали ворини. Двох жінок убили, інші злякалися й приєдналися до тих, котрі захищали прохід.

Уже майже всі тева, що працювали в полі, примчали до рідних мурів, але ворогів було значно більше. Навахи стріляли в нас із луків, метали списи, розмахували рушницями, немов кийками. Я пробився до Оговаси. Довкола нас товпились люди, було так тісно, що я не міг стріляти з лука. Раптом я об щось спіткнувся і, подивившись під ноги, побачив булаву, петля якої була затиснута в руці убитого воїна. Я кинув лук та стріли і підняв булаву.

Ми врізалися в найбільшу гущу ворогів. Я бачив тільки голови — голови навахів, які з усієї сили трощив булавою. Ми ледве просувалися вперед, але нарешті дісталися до ворин, що були приставлені до високого муру. Невдовзі ми заволоділи північною частиною проходу.

— Вперед! Лізьте по воринах на мур! — загукав Оговаса, кинувшись до найближчої з них.

Насітіма, я і кілька воїнів подалися за ним, та в цей момент Оговаса впав, проколотий списом. На його місце став Насітіма, але через якусь мить Бізонячий Горб, розмахнувшись рушницею, ніби кийком, сильно вдарив його.

Коли Насітіма впав, у мене потемніло в очах від ненависті і злості. Я повів воїнів в атаку і, пробиваючись вперед, закричав оточеному навахами Бізонячому Горбу:

— Ти вбивця мого батька тева, і я вб’ю тебе! І ви, вбивці мого брата, начувайтесь!

Бізонячий Горб, почувши мене, здригнувся і позадкував. Його воїни відтіснили мене, і я не зміг завдати йому удару. Та на допомогу наспіли тева. Ножами, списами, кийками вони прокладали мені шлях до вождя навахів. А я, розмахуючи булавою, кричав мовою навахів:

— Убивці мого брата і батька, я помщусь вам!

Навахи, почувши мене, не розуміли, чому один із тева звертається до них їхньою рідною мовою. Вони розступилися, а я стрибнув уперед і, ухилившись од удару, якого Бізонячий Горб цілив мені в голову, завдав йому смертельного удару. Навахи зовсім розгубилися і кинулися тікати. Вони голосно вигукували, що їхнього вождя вбито. Вони бігли полями на північ. Ми не переслідували їх, бо мусили прогнати ворогів, які проникли в пуебло. Коли небезпека минула, я підбіг до Насітіми. Він був живий — серце його ледь билося.

У пуебло всього було вбито п’ятеро навахів, решта, чоловік із двадцять, пострибали з північного муру, врятувалися втечею. Жінки розібрали завали і вибігли нам назустріч, одні відшукали своїх рідних, інші ридали, довідавшись про смерть чоловіка чи сина. Я стояв навколішки біля Насітіми. Келемана підбігла до мене і, впевнившись, що чоловік живий, запитала:

— Де Самотній Шпиль?

— Убитий! — відповів я, показуючи на труп.

Вона кинулась до нього, обхопила обома руками і заридала.

Чоромана принесла води. Ми промили Насітімі рану на голові, а коли він опритомнів, допомогли йому сісти. Воїни зносили мертвих і поранених у пуебло. Прийшли обидва касики й почали розпитувати нас про втрати. Раптом Касик Зими вигукнув:

— Де ж Огота?

Йому не відповіли, тоді він повторив своє запитання. Раптом Чоромана, що бідкалася коло батька, схопилася на ноги й сердито промовила:

— Я скажу тобі все, що про нього знаю. Він був із нами, жінками, край поля. Коли чоловіки помчали в пуебло, він одстав, підбіг до мене, схопив за руку і потяг за собою. Він хотів, щоб я втекла й заховалася десь разом із ним. Я подряпала йому обличчя, вкусила за руку. Він мене відпустив. Тоді я наздогнала Келеману і більше його не бачила. Огота боягуз! Напевно, він ховається десь у кущах.

Коли Чоромана змовкла, воїн, який очолював південний сторожовий загін, голосно сказав:

— Так, Огота там, у кущах! Але тепер він не ховається. Він помер.

— Помер! — закричала його мати.

— Але навахів там не було. Хто ж його вбив? — утрутилася його тітка.

— Я можу тільки підтвердити, що він помер як боягуз, — відповів воїн.

— Це ти його вбив! — зарепетувала мати Оготи. — Ти чи хтось інший із твого загону! Відповідай! Я вимагаю, щоб ти признався, хто його вбив! Убивця також помре!

Схоже, що вона хотіла видряпати йому очі, але воїн уперто мовчав.

Так загинув мій ворог Огота.

То був сумний день для всіх нас, жителів Поквоге. Тридцять п’ять чоловіків і сім жінок було вбито. Зойки, плач лунали в кожній оселі. Ми поклали Насітіму на м’яку постіль. Потім Келемана, Чоромана і я перенесли тіло мого нещасного брата до річки й поховали його на березі. З нами була стара Поаню, вона втішала нас, як могла.

Настав вечір. Того дня ми нічого не їли, але голоду не відчували. Насітіма тихо стогнав, а ми з Келеманою оплакували покійника. Потім прийшла Чоромана, принесла соснових трісок і розклала вогонь. Поцілувавши мене, вона сіла поруч із Келеманою, обняла її, мов малу дитину, і стала втішати. Раптом ми почули з майдану голос якогось діда! Він вигукував одні й ті ж слова:

— Ви, хто оплакує загиблих, дайте душі розраду! Ви не навіки розлучилися з ними — настане час, коли ви зустрінетеся з ними в прекрасному потойбіччі!

— Але ж мій любий, мій гарний син! Як рано він пішов туди! — заголосила Келемана.

Потім пролунав голос нашого старого касика:

— Послухайте, члени Патуабу! Ради завтра не буде! Ми зберемося через шість днів. Зустрінемося не тут, а в ківі Людей Зими.

Я зовсім забув, що завтра мала вирішитися доля моя і мого брата. Але тепер уже ніхто не міг його засудити.

— Отже, замість одного дня мені залишилося жити ще шість днів, — озвався я.

— Ти збожеволів! — вигукнула Келемана. — Сьогодні ти врятував Поквоге. Невже ти віриш, що Патуабу засудить тебе?

— Можеш бути спокійний — усі підтримають тебе. — кволим голосом промовив Насітіма.

Але мені здалося, що він сам не певний цього.

— На раді вони оберуть нового військового вождя! Чи не тебе, Насітімо, — розмірковувала Чоромана.

— Ні, не мене, — відповів він. —