Читати книгу - "Мальви"

Та про це не думав Ібрагім. Він торкнувся пучкою до волохатого джмеля, джміль забурчав і знову вперто ліз до маточки троянди по краплю нектару. Посміхнувся Ібрагім: кожному щось належиться у цьому світі, навіть найменшій комашці. Ось вона протестує, свариться, добивається свого...

А що йому належиться? Відірвалась рука від квітки, на мить застигла, джміль полетів на інші квіти. Задумався Ібрагім. Коли ж джмелеві дається крапля нектару, то йому, султанові, певно, набагато більше. Адже він — людина. Так, і тому його нектаром стала прекрасна Тургана. А чи тільки тому? А хіба належала б йому найкраща жінка світу, якби він був пастухом або садівником, а не Ібрагімом з роду Османів? Шпигонув сумнів: тож нещирі були пестощі Тургани... Нехай і так, але належаться йому одному, бо він не звичайна людина, а султан. Бо його крапля нектару — це не тільки щастя й розкіш, а ще й влада над людьми. Його, не чиясь влада!

Оглянувся назад і стрепенувся від здивування: карлики — Ібрагім навіть не сподівався, що вони йдуть за ним слідом, — впали ниць додолу, від одного лише султанського погляду впали! Видно, має він таки ту владу, і все, що марилось йому вчора спектаклем Кара-гез, було найсправжнісінькою правдою!

Ібрагім ступив до карликів, і вони дрібно позадкували — це сподобалось султанові. Але мізерні людці, що лежали біля його стіп, видались йому надто малими, його влада повинна бути набагато сильнішою. «Як переконатись у цьому?» — міркував султан. Глянув на високі мури, повів очима по алеях і в безпорадності плеснув у долоні.

І тут сталося чудо.

З дверей гарему біг церемоніймейстер. Капу-ага, задиханий, вклякнув перед султаном на коліна. Дивився Ібрагімові в очі і чекав наказу. Ібрагім нерішуче сплеснув ще раз. Це саме зробив капу-ага голосніше — мчав уже алеєю начальник султанського почету, алай-чауш, і схилився до пояса. Ібрагім продовжував плескати в долоні, цей жест повторював за ним капу-ага, з нір палацу вибігала прислуга, і здивувався султан, що її так багато. Перед ним стояли — хто схилений у пояс, хто на колінах, хто лежав пластом на землі — який у кого чин: яничари, спагії, бостанджі і капиджії95, одежничі, сокольничі, кублодержці, стрем'янники, меченосці, поясничі, кухарі, німі, городничі — сотні вірнопідданих людей оточили його одного.

Так ось де ключ до влади! Плесне він ще і ще, й сотні разів — уся імперія підніметься, запрацює без нього, але за його сигналом.

Ібрагім відчув, як міцніють його мускули, випрямляється мізерне тіло, сповнюється гордістю понівечена душа — покора цих людей дала йому впевненість і силу. Вперше за час свого султанства він прорік ніким не підказані слова. Спочатку тихо, та щодалі сміливіше, врешті, голос його лунав серед стін палаців:

— Я — володар трьох частин світу, п'яти морів, сторож святих міст Мекки і Медіни, владика Стамбула, Каїра, Дамаска, Багдада!

— Так, ефенді! — відповіли йому хором.

— Амурат загинув тому, — продовжував Ібрагім, — що був він боягуз і бездарний полководець, а я ваш вождь, найславетніший, наймудріший... — і тут запнувся султан. А що, коли на це блюзнірство відповідять мовчанкою або хтось скаже: ні! Що тоді?

— Наймудріший з усіх султанів! — докінчили за нього.

Здалось йому, що над ним засіяв ореол небаченої могутності, він сміливо ступив уперед. За Ібрагімом поверталися слуги і падали ниць. І подумав султан: пройде він отак пішки через усю Анатолію і Румелію, всі народи впадуть так само перед ним на коліна.

А чи так? У кого спитати? Вдивлявся в обличчя своїх слуг, та не знав із них нікого, тільки одна пара очей проймала його відданістю, запопадливістю, благанням. Це були очі Замбула.

Султан змахнув рукою. Жест, видно, був удалим, бо раптом щезли всі, і залишився перед ним тільки потворний кизляр-ага. Крізь заґратовану жовтими зубами яму рота поплили цілющі слова:

— Зірко блискуча, що очі засліплює, високий царю над царями, що тримаєш у руках своїх цілий світ, я вітаю тебе!

Ні, ні, то не був театр Кара-гез. Він, Ібрагім, томлячись у тюрмі, сам не знав, хто він є. Це недолугий Амурат, заздрячи генієві Ібрагіма, запроторив його в темницю. Але народ знав, любив і чекав на нього.

— Ти єдиний володар на світі, що над усіма земними царями царюєш, я вітаю тебе, — лилися з рота Замбула такі потрібні Ібрагімові слова. — А якщо ще й залишилися люди за свою силу гордовиті, то й ті тремтять перед твоєю могутністю. Ти найсправедливіший із найсправедливіших, крихта неправди не впаде з рук твоїх. Та нагороджуючи добрих, мусиш карати лихих. Бо заповідав ще Селім Явуз: ріясет — сіясет96!

Ібрагім обірвав красномовство Замбула, дав знак рукою, щоб підвівся, сказав коротко:

— Кажи все, що знаєш.

У Замбула заблищали очі, він не зумів приховати радості маскою смиренності. О, як тільки вдасться виконати доручення Hyp Алі, Замбул стане найбагатшою людиною в світі. Яничар-ага обіцяє галеру золота зі скарбниці Едікуле, якщо не стане великого візира Аззем-паші. Візира, що держиться уже при двох султанах, найсильнішої в імперії людини. Найголовніше — посіяти в султана підозріння, а далі ланцюг недовір'я обсотає візира і стиснеться врешті навколо його шиї. Хай стає на його місце Hyp Алі чи сам шайтан — Замбулові байдуже. Йому треба грошей, за які в далекій священній Медіні купить землю і в розкошах доживатиме віку.

Кизляр-ага почав здалеку. Він вийняв із рукава халата сувій паперу і розгорнув його. Тут були записані імена декого із прислуги.

— Не всі твої слуги, великий падишаху, раді з того, що наймудріший із султанів сів на престолі, — говорив улесливо Замбул. Він тицяв пальцем проти імен, а Ібрагім байдуже давав згоду на смерть незнайомих йому людей, яким після обіду зітнуть голови на султанській конюшні.

Замбул сміливішав. О, це вже багато значить, що султан слухає його. Він згорнув сувій, ступив кілька кроків назад, не зводячи погляду з Ібрагіма.

— Ти ще щось маєш сказати, Замбуле?

— Гнів мого повелителя хай упаде на мою голову, я не знав би більшого