Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

А оскільки в російській історії чимало її діячів православна церква канонізувала, одразу стає зрозумілим, що та література підпадала під подвійну цензуру — державну й церковну. І та цензура «перетекла» у більшовицьку.

Ось підтвердження цього:

«Ваше преосвященство (митрополит Платон. — В. Б.)… Необхідно, і з поліцейськими нашими установами узгоджено, щоб книги з його, Новікова, та інших вільних друкарень виходили не інакше, як після належної цензури, а оскільки чимало з них стосуються закону і справ духовних, то Ваше преосвященство не забариться визначити одного або двох із осіб духовних, учених і посвячених, які б, разом зі світськими, для зазначеної цензури призначеними, всі подібні книги випробовували і не допускали, щоб тут скрастися могли розколи, колобродства та усякі дурнуваті тлумачення, щодо яких немає сумніву, що вони не нові, але старі, від ледарства і неуцтва поновлені» [20, с. 124–125].

Тут подається офіційний наказ імператриці, посланий митрополитові Платону в Троїце-Сергієву лавру. Не будемо забувати, що він, сподвижник Катерини II, провів при дворі імператриці десять років і отримав сан митрополита з рук Катерини II, найвищий на ті часи сан Російської православної церкви. Причому, будучи при дворі, Платон уперше в імперії написав, під наглядом Катерини II, книгу «Церковна Російська Історія».

Так імператриця Катерина II і митрополит Платон «упорядкували» назавжди російську церковну і державну історію, увівши брехню під державний захист. Але на цьому не закінчилося придушення всього живого в імперії.

«16 вересня 1796 року був оголошений указ Катерини II про заборону «вільних друкарень» і про запровадження більш жорсткої цензури. У ньому мовилося:

«Приватними особами заведені друкарні, щоб не допускати зловживань… скасувати… Жодні книги, складені або перекладні в державі нашій, не можуть бути видані хоч би в якій друкарні без нагляду однієї з цензур, засновуваних у столицях наших, і схвалення, що в таких творах або перекладах нічого закону Божому, правилам державним і благопристойності супротивного нема».

При цьому в кожному окремому випадку встановлювалася потрійна цензура — вона складалася з однієї духовної та двох світських осіб» [26, с. 132].

Якщо хтось гадає, що всі ці «літописні зводи», «знайдені» після смерті Катерини II, були плодами вільнодумства або наукового осмислення минулого, він дуже помиляється. То були «державні, проімперські» писання. Але це — не головне. Маючи першоджерела, будь-хто зацікавлений, звернувшись до них, міг встановити істину сам.

Російський істеблішмент сотворив колосальний фокус — «загубив» першоджерела. Це було зроблено так грубо та відверто нечисто, що викликає цілком обґрунтовану недовіру до всіх російських «байкарів історії». Ось як все чинилося:

1. Із щоденників О. В. Храповицького відомо, що Катерина II і її статс-секретар тримали в руках оригінал твору найдавнішого слов'янського літописця Нестора «Повість минулих літ». Не варто допускати думки, що ці високоосвічені люди не відали, яка то величезна цінність.

Однак на запитання, де перебуває оригінал «Повісті минулих літ», нині ніхто не відповість. Наймовірніше, після виправлення і тиражування його спалили, щоб навіки приховати брехню імперії про спорідненість київської та суздальської землі.

2. Послухаймо М. М. Карамзіна:

«У 1809 році, оглядаючи древні рукописи покійного Петра Кириловича Хлєбнікова, знайшов я два (звертаю увагу: два. — В. Б.) скарби в одній книзі: Літопис Київський, відомий тільки Татіщеву (отже, цей літопис існував окремо. — В. Б.), і Волинський, раніше нікому не відомий…» [1, том 1, с. 24].

Якщо вірити М. М. Карамзіну, він бачив два стародавні оригінали, зшиті в одну книгу. Таке могло бути — ми бачили в цьому розділі, як підручні О. В. Храповицького «оформляли оправу» на «катеринівські літописи», подаровані митрополитом Платоном. Але, як ви здогадалися, оригінали і тих двох великих святинь до нас не дійшли: чи випарувалися, чи згоріли, як твір Нестора, чи загубилися як непотріб.

3. А ось найбільш анекдотичний випадок із російської історії:

«Уперше («Слово о полку Ігоревім». — В. Б.) було опубліковане в 1800 р. з єдиного списку, власником якого був граф О. І. Мусін-Пушкін… Загибель збірника з рукописом під час війни 1812 р. унеможливила нові звіряння з ним (рукописом. — В. Б.)…» [25, с. 156].

Справжній шедевр, який був у руках графа, — згорів, хоча сам граф війну 1812 року пережив і помер в 1817 році. Бачите, який парадокс: граф О. І. Мусін-Пушкін жив постійно у своєму палаці в Санкт-Петербурзі, але свій шедевр зберігав у Москві. Я сподіваюся, читачі розуміють — інакше оригінал неможливо спалити.

Мусін-Пушкін розумів: у процесі докладного вивчення «оригіналу» обов'язково виявиться або його підробка під старовину, або спотворення його тексту.

Хочу нагадати читачам — у «Слові…» йдеться про події кінця XII століття.

«Прийнято вважати, що «Слово о полку Ігоревім» — патріотичний твір, написаний у 1187 р.» [18, с. 264].

А тепер згадаймо про іншу подію того часу — про грабіж Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році. Поставимо собі дуже просте запитання: невже справжній віруючий патріот київської землі, який пережив Андрієве осквернення слов'янських святинь, міг у своєму творі славити суздальську землю та її князів? Минуло тільки 18 років, і пам'ять ще волала до помсти.

Відповідь на це запитання очевидна. А доля оригіналу «Слова о полку Ігоревім» визначена цією відповіддю.

Отже, упродовж лише двадцяти років — з 1792 до 1812-го — у Російській імперії, яка мала освічену еліту, загублено або свідомо знищено всі найбільші раритети старовини. Однак давно відомо: одна випадковість — це випадковість, багато випадків — закономірність.

Звідси бере початок недовіра до «великоросійських літописних зводів» — носіїв цілеспрямованої брехні. Однак, через брак іншого, звернімося до тих, що до нас дійшли.

Перший, як ми знаємо, був «знайдений» О. І. Мусіним-Пушіним — так званий Лаврентіївський літописний звід. Хочеться одразу відзначити, що О. І. Мусін-Пушкін був одним із найвірніших служак Катерини II.

Послухаймо свідка тих часів:

«При волосочесанні покликаний для розмови про Історію і про раритети, представлені Олек. Ів. Мусіним-Пушкіним; це був рубль, невідомо якого, Володимира; у ньому 1/4 фунта чистого срібла; полтина від слова полотить» [23, с. 255].

Запис зроблено 7 листопада 1791 року.

Сподіваюся, читачі зрозуміли, яку пильну увагу приділяла Катерина II стародавнім речам. Але в «Записках» О. В. Храповицького ніде не згадано про Лаврентіївський звід, принесений О. І. Мусіним-Пушкіним імператриці. Навіть натяку на його існування немає. Отже, його було «знайдено» графом уже після «написання Історії Російської» Катериною II. Тобто він належав до ряду «катерининської російської історії». Це дуже важливо, бо одразу пояснює, на віттю його