Читати книгу - "Месопотамія"

Спочатку їх тягли коридором, б'ючи зусібіч і рвучи одяг, потім виштовхали до басейнів. Тут Данило вирвався й завалив когось одного у воду. На нього відразу ж накинулись усією купою й потягли далі, намагаючись дістати й помститись. Коли весь натовп вивалив до бару, їх зупинив Іван. За ним стояло кілька місцевих. Чи то дізнались від когось, чи просто розуміли, що чимось подібним усе й закінчиться. Шо тут у вас? — запитав Іван. Та от, — закричали всі переможно, — заловили двох ліваків. Двох? — перепитав Іван. — І шо, ви всі на двох? Ну да, — дещо невпевнено відповіли футболісти, — ми ж їх заловили. Ну й хулі? — не погодився Іван. — Заловили — тепер відпустіть. Знайшли ліваків. Да хуй там! — викрикнув хтось із молодих. Іди сюди, — попросив його Іван, і коли той, нічого не чекаючи, підійшов, схопив його за комір і, різко розвернувшись, запустив у причинені двері. Двері розчахнулись назовні разом із молодим, а ті, що стояли за Іваном, рушили вперед. Проте молоді не відразу відчули всю небезпеку, бо кинулись відбиватись, і нічим добрим для них це не скінчилось, полягли всі, лише Іван, б'ючи навмання по стрижених головах, кричав своїм: молодого, — кричав, — не бити, у нього свято. Молодого ніхто й не бив, він так і сидів на кухні, сидів і плакав, увіткнувшись носом у Сонині холодні коліна.

Міг він також думати про втому, яка огортала його щоразу, коли він зранку спускався сходами й відчував, що до його кроків прислуховуються тепер мешканці її під'їзду. Соня ніколи не відпускала його серед ночі. Не йди, — починала хитрувати, — терпіти не можу спати сама. Підеш — покличу кого-небудь. Він злився й лишався. Іноді засинав під її крики, не перестаючи рухатись, і вона навіть не помічала, що він спав. Він сам хвилю по тому не міг повірити, що заснув, адже вона була поруч, і хоча в темряві не можна було розгледіти її обличчя, він напевне знав, коли саме вона сміється, коли нервує, коли кінчає, коли починає все знову. Усе можна було пізнати за її диханням, за тим, що вона йому говорила, а говорила вона весь час, попереджуючи його, щось пояснюючи, до чогось закликаючи. Він так звик до її голосу, що зупинявся й заспокоювався щойно, як вона замовкала. Тоді він лежав поруч із нею й торкався її шкіри.

Молодих виводили на вулицю, ставили під стіну, хтось спробував вирватися, його відразу ж поклали на асфальт. Стояло їх із півкоманди — решта полягла всередині, витягувати їх на повітря не було сенсу. Місцеві стояли перед ними, дивлячись, аби ніхто не втік, Іван холодно оглядав шеренгу, Данило, тримаючись рукою за бік, стояв поруч, Олег лишався коло нього. До Івана підійшов дядя Гриша, він погано тримався на ногах, але тримався й не відступав від свого, намагався Івана в чомусь переконати, киваючи в бік молодих, можна було лише почути, ну шо ти, да на хуя ти, да цих долбойобів. Дядь Гриш, — відповів йому на це Іван, — ідіть у бар: вам там наллють. І дядя Гриша печально побрів, не підіймаючи на молодих очей. Ну шо, пістони, — почав Іван, — я вам казав? І шо було не послухати? Молоді мовчали. Данило розминав кулаки, Олег спльовував кров із прокушеної губи. Решта стояли за Іваном, думаючи: так, усе справедливо, він же їм казав, шо правда було не послухати? Доб'ємо? — повернувся Іван до своїх. Але не встигли вони відповісти, як небо прорізав сухий спалах, оглушивши й примусивши втягнути голови в плечі, і святковий салют залив собою півнеба, тонко висвічуючи в темряві гілля дерев і дахи будинків, відбиваючись в очах і гаснучи в чорному озоні. Десь поруч радісно загорлали, крик підтримали по кварталу. Із-за дерев та пагорбів усі вітали святкові небесні вогні, що опалювали комах і засліплювали перехожих, роблячи ніч нестерпно красивою, а життя — невимовно прекрасним. Ладно, — поклав Данило руку Іванові на плече, — хуй з ними, не зв'язуватись же з цими щенятами. Правда, — додав Олег, торкаючи язиком надламаний зуб, — хуй з ними. Іван подумав, задер голову вгору, розглядаючи жовті й зелені заграви над ними, повернувся до молодих. Ладно, — сказав, — хуй з вами, живіть. Хтось запропонував завернути за ріг — звідти краще було видно. Всі так і зробили.

(Одного разу Данила душив пасажир. Він тоді ще не працював на фірму, мав нормальну роботу, просто повертався додому в сильний дощ, побачив, що голосує якийсь пацан, зупинився, запитав. Виявилось по дорозі. Пацан сів позаду, Данило не звернув на це уваги. Коли переїжджали через міст і машина пригальмувала, пацан раптом перехилився вперед, затис Данилові шию ліктем, перехопив одну руку другою і що було сили потягнув на себе. Данило від несподіванки вдарив по гальмах. Пацана кинуло вперед, головою в бортове скло. Данило завалив йому по хребту, витягнув під дощ. Пацан дивився на нього скляними очима. Видно було, що страху не відчував. Видно було, що не відчував узагалі нічого. Сидів у воді, дивився вгору на Данила і з ненавистю в голосі шипів: підар, підар, ну ти й підар. Данила раптом повело — можливо, був просто втомлений, можливо, це була злість, можливо, навіть образа, що ось, мовляв, я його підібрав, а він мене тепер підаром називає, але він несподівано для самого себе зарядив малому з носака по голові. Потім ще раз, потім ще, вже не маючи сили зупинитись. Пацан втиснув голову в плечі. Прикривався руками, якоїсь миті завалився набік. Голова його впала у воду, очі були закривавлені, з рота лізла піна. Данило перелякався, думав навіть кинути його, проте щось примусило знову затягнути пацана — брудного й мокрого — до машини, посадити коло себе й відвезти до невідкладної. Сказав, що підібрав на дорозі. Поговорив із лікарем. Лікар дивився на нього й усе розумів. Я все розумію, так і сказав Данилові. Що він, бив тебе? — спитав, побачивши синці на шиї. Душив, — зізнався Данило. А ти його? Я його ні, — відповів Данило, — але пару разів заїхав. Наркотики, — пояснив лікар. — Здається, ти йому око вибив. Жити буде, але для чого? І що робити? — запитав Данило. Нічого, — відповів лікар. — Нічого не робити. Контролювати себе. Іноді наші уявлення про кривду, завдану нам, зовсім не співмірні з тими докорами сумління, які будуть гризти нас ціле життя. Але щоби зрозуміти це, потрібно й прожити щонайменше