Читати книгу - "Коли ти поруч"

Відпочивши, Даша відчула себе трохи краще, і якби не пітливість уранці й легка слабкість, могла б вважати себе цілком дужою. Сьогодні вона закрила свій лікарняний лист, і лікар упевненим і розгонистим почерком залишив запис «Здорова» у її амбулаторній картці.

Даринка вирішила приготувати що-небудь попоїсти на завтрашній день і сьогоднішню вечерю. Увечері прибіжить з роботи голодна Свєтка і помчить передусім на кухню, а завтра їй самій треба буде вранці йти на роботу. Дівчина так захопилася приготуванням, що не помітила, як пролетів час, і Свєтка раптовим вихором не увірвалася до квартири.

– Дашо, – з порогу закричала Світлана, – у нас пожерти що-небудь є? Я вмираю з голоду!

– Їсти подано, – відгукнулася Даша з кухні.

– Уяви собі, Дашо, хотіла сьогодні в нашій їдальні пообідати, а там вирубали на дві години електрику, – зацокотіла Свєта, швиденько переодягаючись у легку маєчку і шорти. – А що таке для нас коли немає світла? Крах! Добре, хоч хворим устигли приготувати обід. Правда, їм довелося їсти ледве теплий борщ і вихололе пюре, але хоч щось було, а я залишилася голодною.

– Годі базікати. Сідай за стіл, а то і тут усе охолоне.

Свєтка шуснула за стіл і заторохтіла ложкою, швидко сьорбаючи суп із гречкою.

– Дашо, ти мені даси в Інтернеті полазити? – Свєта підвела на Дашу свої хитрі оченята і зробила таку нещасну пику, що відмовити їй у проханні було просто неможливо.

– Куди я подінуся? Звичайно ж, дам. Знову листи писати будеш?

– Звідки ти знаєш?

– Здогадлива я, – усміхнулася Даша.

Даринка сіла за столик і почала ритися в книгах. Ще зі шкільних років вона завела грубий зошит у твердій обкладинці, на якій красувався безглуздий напис «Канцелярська книга». Даші більше подобався вміст цього зошита. Тут вона записувала улюблені вірші. З роками збірка росла і порожніх сторінок не залишилося. Нещодавно Даринці знову довелося купити зошит, тому що один вона вже списала, а на очі потрапляли цікаві твори нових авторів і залишалося ще багато непрочитаних віршів улюблених поетів. Даша знову купила точнісінько такий зошит, подумавши про те, що листи в ньому добре тримаються за надійну тверду обкладинку. «Збірка найкращих віршів» – підписала вона й одразу ж пошкодувала, що не написала слово «улюблених». Подумавши трохи, вона додала «№ 2» і внизу дописала «Дарина Шевченко». Зосталося тільки два неприємні слова «Канцелярська книга». Від них віяло якоюсь казенщиною і сухістю, до того ж, на думку Даші, слово «канцелярія» давно вже себе пережило, залишивши тільки назву цієї книги і групу потрібних речей під назвою «канцелярські товари».

У Свєтки з’явилося нове захоплення. Вона просила у Даринки її ноутбук і, забравшись із ним на диван, листувалася з кимось. У такі хвилини вона не діставала Дашу своїм базіканням, а щось мовчки строчила, усміхалась, іноді сміялася, прочитавши повідомлення. Так було і зараз. Даша старанно виводила у своєму зошиті кожну букву, переписуючи рядки:

Ти, як зоряна ніч, холодна:

Холод в серці, холод в словах…

Як забути тебе сьогодні,

Щоб ніколи не забувать?![1]

Свєтка вже з півгодини мовчала, зайнята ноутбуком, а потім різко відклала його вбік і ляснула себе долонею по голові:

– От балда! Зовсім забула тобі розповісти!

– Що за новини у тебе цього разу? – байдуже запитала Даринка, роздратована тим, що зараз знову доведеться вислуховувати або казки про Веніаміна і його любов до неї, або чергові плітки з роботи.

– Другий день забуваю! Це ж треба!

– Розповідай, – зітхнула Даша і повернулася до подруги, відсунувши зошит.

– Два дні поспіль приходить до нас у клініку один незнайомець і запитує, кого б ти думала? Шевченко Дашу!

– Мене?!

– Саме так. Так це я двічі його бачила, а перед цим, відразу, як ти пішла на лікарняний, він, виявляється, приходив до Веніаміна і теж питав тебе.

– Навіщо я йому?

– Він нікому, навіть завідувачу, нічого не говорить. Сказав, що йому потрібна особисто ти.

– Спізнився якийсь журналіст?

– Ні, ні! – замахала руками Свєтка. – Він не схожий на них і просто не може бути ним.

– Звідки у тебе така впевненість?

– Якби з цього питання, то він би сказав прямо Веніамінові. Та й одягнений він як депутат у парламенті. Так, так, не смійся. Я навіть припустити не можу, скільки коштують його черевики, сорочка та автівка.

– Який він із себе?

– На вигляд йому близько сорока, плюс-мінус п’ять років, на скронях така гарна сивина, наче вибілені пасма волосся, борідка, вуса, високий, красивий і, видно відразу, інтелігент.

– Дивно, – сказала Даринка й задумалась. – Я такого не знаю. Може, хтось із колишніх пацієнтів?

– Тоді він би теж сказав про це і не робив із цього таємницю. Знаєш, Дашо, у нього якісь неприємності. Помітно, коли людина переживає, не спить, хвилюється, то все це накладає свій відбиток на обличчя. Ось він був увесь такий чистий, доглянутий, але втомлений і сумний. Мені здалося, що він чимось сильно переймається.

– І ти не дізналася чим? – в голосі дівчини прозвучала легка іронія.

– Він непохитний! Я його запросила до «сестринської», чайок там зробила нашвидкуруч, печенюшки, те-се, думаю, поговорю з ним у дружній атмосфері, він розкриється і хоч щось розповість.

– А він?

– Він попив мовчки чай, запитав, коли тебе можна побачити, подякував і пішов.

– А як його прізвище, як звати, ти дізналася?

– Я поставила запитання: «Як мені до вас звертатися?» А він: «Як хочете», – сказав і знову в одну точку втупився. Думає про щось своє, дуже неприємне, і мовчить наче риба.

– Дуже дивно, – Даринка знизала плечима. – Навіть і припустити не можу, хто б міг мене шукати. Але як ти могла забути мені про це розповісти?

– А що з того, якби розповіла? Завтра вийдеш на роботу і все дізнаєшся. Що зараз собі мізки поганим забивати? – сказала Свєтка і знову поставила ноутбук собі на коліна, вмить забувши про розмову.

…Даринка помітила незнайомця здалеку, коли вранці поспішала на роботу. Чоловік міцної статури з чорною барсеткою в руках нервово походжав по алеї клініки. Часом він смикав рукою свою невелику борідку, зупинявся, занурившись у якісь роздуми, потім знову крокував по доріжці. Вона пройшла повз, кинувши на нього побіжний погляд. Чоловік здригнувся, немов виринувши зі спогадів, і гукнув Дашу:

– Дівчино, можна вас на хвилинку?

Даринка завмерла на місці, і якесь невиразне передчуття неприємності, що зависла над нею, холодком проповзло по спині. Вона обернулась і зустрілася поглядом із красивими очима незнайомця. Гарними