Читати книгу - "Фелікс Австрія"

«Ґот зол аф дір онікшн а нар! А фаєр зухт діх! А ґезунте холере дір ні бойх!»[38] — мене мов вітром здуло: я вже виїздила на Тринітарську площу.

Там, серед розмитого й сонного повітря, як на зображеннях у фотопластикумі, рухались торговці в ятках, розкладаючи крам. Знову я подумала про Велвеле — десь він, може, тут, гладить великою долонею сірі риб’ячі боки.

Я під’їхала до двоповерхової будівлі в’язниці й зупинилась під муром. Та хто мене туди впустить, навіщо припхалась. Стало соромно. Здалося, що ці невиразні тіні, які проходять поруч у світанковій імлі, бачать мене наскрізь і подумки насміхаються.

Я втислася в стіну. Колись на місці в’язниці стояв костел отців-тринітаріїв. І як закономірно тепер було те, що Йосиф правив у місцевій каплиці! Саме з давнього костелу походив той чудотворний образ Найсвятішої Діви Марії, який так вабив раніше талановитого студента-медика і який тепер прикрашав головну наву вірменського костелу.

Поруч щось неприємно заскреготіло, аж продерши гострими зубцями звуків по моїх і без того напружених нервах — це відчинялись малі ковані дверцята, напівкруглі, мало не наполовину втоплені в землю. Звідти вийшов згорблений дідуган у чорному кафтані аж до колін, оперезаному мотузкою: з його лискучої чашки стирчало кілька пучків сивого волосся, беззубий рот зяяв вузькою щілиною. Поморщений, обдертий і сухий, він однак дуже спритно заходився піднімати навколо себе пилюку на хіднику, розмахуючи мітлою. Кавальці сухого болота так і летіли навсібіч.

Старий шамкотів собі під носа, голосно плямкаючи — врешті я зрозуміла: він співав давню пісню — «Народний гімн за гаразди Короля». Голос його тремтів, а в легенях щось підсвистувало.

Boże, coś Polskę przez tak liczne wieki

Otaczał blaskiem potęgi i chwały

I tarczą swojej zasłaniał opieki

Od nieszczęść, które przywalić ją miały.

Przed Twe ołtarze zanosim błaganie,

Naszego Króla zachowaj nam Panie!

«Дідусю», — промовила я несміливо, не наважуючись наблизитись, щоб не отримати по крижах мітлою. Він не чув.

«Діду!» — гукнула вже голосніше, відчувши в собі іскру роздратованості.

Старий замовк, обперся всім тілом на свій інструмент і повернув голову в мій бік.

«Га?»

«Дідусю, — почала я, намагаючись надати голосу якнайбільше м’якості та покори. — Отець Йосиф просив, аби я до нього прийшла».

«Куди це?» — дід роззявився і дивився на мене порожнім поглядом.

«До каплиці, прошу пана», — я скромно опустила голову і перехрестилась.

«До в’язниці? — перепитав дід так само незворушно. — Нема права».

З-за рогу, гримаючи шаблями, вимарширувало двійко вояків у кепі крапового кольору: перший — рудий, другий — опецькуватий. Вони зупинились поруч, обмацуючи мене своїми масними поглядами. Їхні обличчя послухали від нічної пиятики, білки очей були налиті кров’ю, до того ж разило від хлопів ще, може, страшніше, ніж у ресторані міського казино.

«Ця — куди?» — запитав опецькуватий у діда.

«Каже, священик її кликав», — прошамкотів той, лукаво та грайливо підморгуючи.

Телепні зареготали.

«Хотів їй, напевно, відпустити гріхи», — сплюнув рудий.

Тим часом опецькуватий уже порпався в моєму кошику.

«Ти тільки поглянь, Малпо, яке у неї тут смакотиння! — він напихав писок капуснячками, крихти засипали його неохайний мундир, і без того страшенно поплямлений. — Хіба священикам дозволено їсти капусту? То ж великий гріх!»

Вони реготали, ригали і трощили їжу, яку я з таким трепетом готувала минулої ночі, самозабутньо вдихаючи всю свою істоту в кожен шматочок, у кожну зернинку. Розпач і лють налили мене розплавленим оловом, я зайнялася зсередини — і вибухнула, як гасова лампа: «Гаспиди! Свині! Пси, підлі собаки!» — верещала я, вчепившись комусь із них в обличчя нігтями, вириваючи в іншого волосся, навіть ногами їх хвицаючи і не розуміючи, що роблю.

Сама теж була б добряче дістала, бо опецькуватий, заревівши, немов бугай, відкинув мене до стіни і вже нісся на мене, оголивши шаблюку — але висока постать перегородила йому шлях, нахилилась наді мною, простягаючи обидві руки, гладячи мене по щоках, намагаючись привести до тями, і шаблюка завмерла десь угорі, зачарована, виблискуючи, наче викресана з льоду.

Йосиф ніби з хмари спустився — у білосніжному фелоні з вишитими хрестами, половини якого розвівались, ніби крила. Галас застав його за підготовкою до богослужіння.

Ще не зовсім оговтавшись, я обвила руками його ноги і заплакала.

«Стефо, що сталося? Чому ти тут?» — так лагідно, так делікатно запитав він, що серце моє розрослося до розмірів тієї в’язниці, під стінами якої я вклякла, а для мене самої вже не вистачило місця, мене ніби не стало.

«Отче, я вам гостинців принесла… капуснячків… макаґіґів…»

«Стефо, дитино, навіщо, — він обережно допоміг мені звестися, трепетними пальцями прибрав мокрі пасма волосся з мого розпухлого обличчя. — Не треба було, дитино».

«Отче, я мушу висповідатись».

Йосиф розгубився.

Я дивилась на нього з відчайдушним благанням і розпачем. По щоках і далі котилися сльози.

Яке диво — тепер обличчя його, світле і відкрите, здавалось прекрасним, як лик святого. Очі сяяли теплом, якого мені досі не доводилось зазнавати. Земля погойдувалась під ногами.

Краєм ока я бачила, як мовчки віддаляються вояки, притримуючи руками шаблі, щоб ті не видавали звуків. Тільки старий залишився на своєму місці і спостерігав за нами.

«Дитино, Стефо, я не можу вершити таїнство святої сповіді поза церквою! А до церкви тобі не можна, тут в’язниця!»

«Чому не можете висповідати поза церквою, отче? Є грішниця, є священик і є Бог. Чого ще треба?» — і я знову звалилася долу і розридалась.

Коли він легенько взяв мене за плечі, я негайно підкорилась і слухняно пішла за ним до найближчих каштанів. Там я розповіла отцеві Йосифу історію про годинник доктора Анґера.

Цей круглий годинник — «тисот», як доктор його називав — завжди лежав у правій кишені камізельки (доктор Анґер був шульга). Тонкий золотий ланцюжок провадив до одного з ґудзиків, до якого прикріплювався брелок — клітка з тонкими прутиками, за якими сиділа крихітна пташка.

Годинник дістався докторові від батька — у день прощання, коли майже всі шваби Нойдорфа (того, що на середині шляху між Станиславовом та Коломиєю), втомившись ділити землю на дедалі менші й сміховинніші клапті між численними синами, довжелезною вервичкою васагів і берлинів[39] потяглися чи то на захід, на холодний солоний запах Атлантичного океану, чи на схід — обживати безкраї пустища та степи такої багатонадійної і малозрозумілої Російської імперії.

Кілька глибоких подряпин і сіточка майже непомітних рисочок-павутинок