Читати книгу - "Бот"

суть проблеми… настільки, наскільки це можливо. Перед тим, як почати, я пропоную кожному по черзі представитись, як це зазвичай роблять на наукових конференціях, акцентуючи увагу на сфері діяльності. Почну з себе. Моє ім’я ви вже знаєте. Можу додати, що колись я очолював одну із кафедр Токійського університету, — Кейтаро зробив паузу, не сказавши, яку саме. — На сьогодні я займаюсь нанотехнологіями, молекулярною біологією та програмуванням.

Старий Джеп кивнув, передавши естафету найстаршому учасникові проекту з кислим, недовірливим обличчям, котрий займав місце ліворуч від японця.

— Ральф Доернберг, — відрекомендувався чоловік. Єдиними його виразними рисами були височенне чоло та великі вуха. А ще — шкіра. Його шкіра на лиці мала нездоровий сіруватий відтінок, як у людини, котра слабує на серцеву недостатність. — Нейрохімік… гм-м… нейрохірург. Мені 64 роки, я з Вінніпегу, Канада. Це я у далекому 1984-му винайшов техносинапс, з чого, власне, й почалась ця історія, — канадець замовк, наче перелякався, що бовкнув зайве.

По ліву руку від Ральфа, спираючись ліктями на стіл, сидів високий сорокарічний чоловік у простій картатій сорочці з високо закоченими рукавами. Лисий мов яйце.

— Алан Ґрінлон. Сполучені Штати. Я — інженер. Навчався у Техаському університеті в Остіні, в молодості брав участь у розробці та налаштуванні мікросхем у керуючих блоках міжконтинентальних ракет… Взагалі-то я не маю права розголошувати цю інформацію, але, оскільки моє перебування тут санкціоноване Пентагоном, гадаю, ви маєте право знати. Останні десять років я проектував системи наведення та групової взаємодії для винищувачів п’ятого покоління «F-22 Raptor». Про ваш проект майже нічого не знаю, — Алан дійсно нічого не знав. Джефф привіз його вранці, перед тим, як виїжджати за Тимуром та Ігорем. — Виконував різні завдання, які були… хм… дивні. Скажімо, отой ваш шолом з охолодженням, він мені…

— Зрозуміло, — обірвав його Кейтаро.

Знайомство продовжилось за годинниковою стрілкою:

— Лаура Дюпре. Психіатр, — з жахливим акцентом представилася наступна учасниця наради. На вигляд — стопроцентна француженка: коротке, фарбоване в чорне волосся, темні очі, витягнуте лице і чуттєві, дещо непропорційні губи. На носі — окуляри. Їй нещодавно виповнилося тридцять — наймолодша серед решти команди, якщо не враховувати Тимура. — Я з містечка По (Pau), це в Піренеях на півдні Франції. Навчалась у Парижі, працювала у приватній клініці в Тулузі. Спеціалізуюсь на психічних розладах у дітей, поза тим цікавлюсь усім, що стосується людської свідомості та… несвідомого.

Після дівчини сиділа ще одна жінка у команді. Значно старша. Правда, вона б досі вважалася гарною, якби не надмірна худорба та гранітна різкість у рисах обличчя.

— Тіана Емерсон, PhD. Я — бразилійка, народилась у Ресифе, великому курорті на східному узбережжі Бразилії, у сім’ї багатого фабриканта. Навчалась у Стенфордському університеті, що в Пало-Альто, Каліфорнія; там же закінчила аспірантуру. Тема дисертації стосувалась мікробіології. Академічну діяльність закинула відразу і тривалий час працювала у приватній лабораторії, поки… ну… поки не заборонили дослідження, пов’язані з генетичною модифікацією людини. Потому повернулась до Бразилії. У 1996 познайомилась з Ральфом, відтоді сім чи… — жінка замислилась, — вісім років працюю на «NGF».

Тіана Емерсон відповідала за все, що стосувалося генетичної корекції «малюків». Ще до того, як вони з’явилися на світ. Протягом 1997 року, коли «NGF Lab» перетворилась на пологовий будинок, вона практично безроздільно владарювала в лабораторіях. За минулі п’ять років жінка майже не долучалась до проекту.

Скраю, вчепившись у паперовий келишок з водою, розташувався росіянин:

— Ігор Ємельянов. Професор Московського державного університету. Математик за освітою. Спеціаліст з мережевих систем, бездротового зв’язку та пакетної передачі даних, — якби мертві могли говорити, мабуть, вони розмовляли б саме таким голосом.

З іншого боку стола, напроти московського професора, сидів повнотілий чоловічок з гарно розчесаним світлим волоссям. Він не був по-справжньому товстим, однак брезкла пичка промовисто свідчила, що при незмінній дієті за кілька років він нагадуватиме Вінні-Пуха. Пухкі пальці безперестану прокручували туди-сюди дорогу ручку.

— Стефан Ермґлен, — правильною англійською представився гладун. — Стокгольм, Швеція. Лікар-фізіолог. Маю власну клініку в Умеа.[45] Також викладаю в Karolinska Institutet.[46]

Тимур здивувався, почувши, що лікар є представником Швеції. Зовні Ермґлен був повною протилежністю тому типажу, з яким асоціюються скандинави. Чоловік більше скидався на хобіта, ніж на войовничого й світловолосого нормана. Насправді Стефан лиш наполовину був шведом. По материній лінії до нього перейшло чимало італійської та французької крові. Звідти ж прийшли скромні габарити і схильність до повноти.

Ліворуч від шведа розлігся велетень. Амбал з Африки демонстративно відсунувся від краю стола майже до вікна. Він ніби показував, що не належить до кола науковців.

— Ріно, — зверхньо видихнув найманець. — Ріно Хедхантер, так мене називають. Йоганнесбург, Південно-Африканська Республіка, — подумавши, вишкірився: — Я вирішую проблеми у всяких розумників.

Настала черга Тимура.

— Тимур Коршак. Київ, Україна. Програміст. Закінчив теплоенергетичний факультет Київського політехнічного інституту. Програмування вивчав самотужки. Останні шість років розробляю системи штучного ігрового інтелекту.

Закінчивши, Тимур не стримався і позіхнув. Його рот так і лишився розкритим, позаяк хлопець усвідомив, що всі продовжують дивитись на нього, мов зачаровані. Він мав тонни запитань, однак усі чомусь дивилися на нього, наче він єдиний, хто знає відповіді.

— Оскар Штаєрман, — продовжив чилієць, перебравши увагу на себе. — Головний адміністратор проекту.

Останнім відрекомендувався молодий японець, який займав місце по праву руку від Кейтаро:

— Кацуро Такеда. Осака, Японія.

Тимур нахилився, чекаючи продовження, але з вуст Такеди не злетіло більше ні слова.

— Дякую, — закінчив знайомство Кейтаро Рока, — отже, нас одинадцятеро. — Джеп опустив голову, збираючись з думками. — Мені важко починати цю розмову, оскільки до цього моменту кожен з вас володів різним рівнем доступу до інформації. Дехто, як Алан, Стефан чи Тимур, взагалі не знає до пуття, про що йдеться. У той же час всі ви незалежно від рівня поінформованості зробили свій внесок у проект «NGF», — Кейтаро насупив брови, з кутиків очей на скроні поповзли блискавки зморщок. — Місяць тому події почали виходити з-під контролю. Два тижні тому взагалі все пішло шкереберть… Саме тому ви тут… Кожен з вас, — старий японець по черзі показав пальцем на Алана, Стефана та Тимура, — завтра прослухає вступну лекцію, познайомиться з комплексом. Працівники нашої лабораторії дадуть відповіді на всі питання. Нині, за відсутності часу, мій колега Ральф Доернберг обмежиться тим, що коротко викладе суть проблеми.

Джеп зробив жест рукою у напрямку канадця, запрошуючи вченого до розмови.

— Ми розробляємо ботів, — без довгих прелюдій вступив нейрохімік.

Тимур сіпнувся і продер очі. Від цього моменту він забув про сон. Вибудувати велетенський дослідницький комплекс бозна-де посеред пустелі для того, щоб програмувати ботів? Вони з глузду