Читати книгу - "Нова стара баба"

Після майора з нею трапилися інші яскраві історії. Якби Віка Петрова була художником – усі вони поглинулися б одним пурпуровим мазком. Та ще два аборти. Так чи інакше, вітчизняні мужики Петрову розчарували, можливо, здалися дуже плодючими, тому вона почала вивчати закордонні ринки. Там також не все було тихо й гладенько, але зараз вона знайшла цілком принадну кандидатуру. Голландця Йооста Ван Лоо. Зойка на це зауважила, що звучить він як китайоза, немилозвучне якесь ім’я. Йооста працює ювеліром (як Зойчин покійний Наум Львович, царство йому небесне, ласку Богородиці під світлу голівоньку), захоплюється мистецтвом, чудово знає англійську та російську мови, виступає актором-аматором у невеличкому театрику, де часто ставлять російську драматургічну класику.

– «За двома зайцями» нехай поставлять. Ти Проньку гратимеш. Але нехай назвуть це «За двома тюльпанами» чи «За трьома оселедцями», щоб їхні бусурмани зрозуміли, – порадила Зойка.

Чим мене завжди вражала Віка Петрова, так це тим, що у голові її було сито, котре пропускало до її мозку тільки те, що здавалося важливим виключно для Віки Петрової, аналогічне сито мала й Зойка. Тому Віка Петрова її явно інтригувала, я чула, як потріскують Зойчини кістки – вірна ознака того, що в організмі полихає пожежа, а Зойка підкидає туди галузки, мружиться та гріється, немов старий пес.

– Ми ж тобі нащо? Від Славіка чого хочеш? – запитала я, бо бачила, що Зойка хоче пригод, а це означає тільки одне: Віку Петрову в її авантюрі вона підтримає, отже, мені варто готуватися до гіршого.

– Розумієте, він нарешті прилітає у Київ, мій Йооста. Раніше ми тільки по скайпу спілкувалися, а мені й привести його нема куди. Моя мати померла, батько десь спивається. Та і в Росії він, ну ви знаєте. А я живу в общазі, кімната у мене така занедбана, наче там не гарна дівчина живе, а пияки з тарганами. У мене життя бурлаки, живу за сигналом, у шафі, крім форми, мало що є. Прокидаюся, йду на службу, повертаюся, розігріваю сосиску, жую, ковтаю чай, падаю спати. Ось ця сукня, що на мені, також уніформа: для побачень, похорон та весілля. І сплю як мужик, рівнесенько, ані ногу під себе не підтягую, а раніше ж підтягувала, зародком також не вкладаюся на правий бік, хіба що руки можу розкинути. Я ж не через спрагу збагатитися за ним іду, я хочу нормального чоловіка, нормального життя, так, я хочу достатку, але це похідне. Поїхати хочу звідси, жінкою бажаю себе відчути, набридло мені жити та поводитися наче мужик, тільки з цицьками.

Вражаюча промова.

– Але чого тобі треба від нас, хитра ти мавпа? – озвалася Зойка.

– Родини. Усього-на-всього – нормальної родини. Я сказала, що після розлучення чоловік забрав у мене все, тож я повернулася у рідний дім, живу у брата, бабусі та бабусиної сестри.

– І коли він приїздить? – приречено зітхнула я.

– За тиждень. У неділю. Але ж мені треба якось у вас обжитися. Можна я в суботу заїду? Я жити не буду, тільки речі свої залишу, розставлю, щоб в очі не кидалося – наче мене тут немає, кілька портретів у фоторамках, щоб не сприймалася як зайда. Він погостює день, а потім ми їдемо до Львова, потім – відпочивати до Ялти, хочу Батьківщину свою показати.

– Чого ж тоді батька під парканом не показати? Волгу, у Сочі якраз до Олімпіади готуються, – Зойка не була б Зойкою, якби не копнула Петрову.

– Ех, тітонько Зоєчко, Батьківщина вона ж не там, де твій батько під ногами валяється, Батьківщина навіть не там, де ти ходити навчилася, Батьківщина там, де ти на ноги встала. Хіба ні?

Я розчулилася. Помітно, що людина працює в МЧС або просто хвацька з народження, відразу цуп нас за роги і вже поганяє, реакція вражаюча, дивно, що вона посухи, землетруси та повені не зупиняє й не давить у зародку.

– Добре, заселяйся та залишайся на вихідні, якось витримаємо марку перед твоїм гостем.

Віка Петрова обійняла мене, притиснула до себе міцно і, певно, щоб не розплакатися, побігла у своїх справах. Ще вона забула заплатити за ланч та чотири кави з молочком. Імовірно, це задля того, щоб я нині повною мірою відчула себе Марією-Терезою.

Славік влаштував нам екзекуцію, коли почув, що ми погодилися підтримати Віку.

– Ви знудилися, вам пригод мало, набридло спокійне життя? Ба, я розумію, що на це повелася тьотя Зоєчка, але ти? Ти хіба не на моєму боці?

Я сказала, що завжди на його боці («Якщо твій бік здатний її витримувати», – додала Зойка), але ми хочемо, щоб Віка Петрова отримала своє, себто свого – ювеліра з Нідерландів, та подалася у далекі краї влаштовувати власне щастя без нашої присутності.

– Але я хотів запросити в неділю Аллу, щоб ви познайомилися! Що я маю сказати?!

– Славуша, чурбан ты неотёсанный, большая семья человеку дана для того, чтоб у него всегда были отмазки. А старухи постоянно болеют, у тебя целых две – чем не выбор? Скажи, что кто-то заболел.

– От уже дякую! Я сказав, що не буду їй брехати.

– Да неужели? Милый мой, доживёшь хотя бы до моего возраста, не говоря уже о Варкином, поймёшь, что касательно болезней ты не врёшь никогда! Дня не бывает, чтоб что-то не ныло, не тревожило и не болело. Я же не прошу врать, что у нас рак, Альцгеймера или ещё какая-то дрянь.

– У мене немає слів.

– То йди поспи, – не витримала я.

– Ба, ти думаєш, я зможу заснути?

Але він зміг. Я заглядала до його кімнати: накрився двома ковдрами, звісив одну міцну ніжку з ліжка, вона килима торкалася, але то його не бентежило, знай собі посопував. Це я знову не спала, нило тіло, боліла голова, я думала, що у нас залишилося два дні для того, щоб впустити Віку Петрову у свою душу, дізнатися про неї трохи більше, бажано – хорошого, і не ізганьбитися, приймаючи цього голландця.

* * *

У мене два терапевти. Один Зойчин, ресурс зі старих запасів записної книжки, він каже мені, що треба нести себе так обережно, наче я – кришталева ваза, мені навіть думати про це лячно, бо якщо ти кришталева ваза, тебе обов’язково хтось розіб’є, краще думати, що ти щось м’якіше, наприклад, подушка. Інша терапевт – наша районна, я її обожнюю, бо вона не задирає носа, не радить мені дорогущих ліків, натомість ділиться історіями й