Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хатема знову храпнула, форкнула. Я озирнувся на неї — верблюдиця явно поводилася неспокійно. Вона переступала з ноги на ногу, озиралася на мене. Потім ступила крок назад, потягнувши за собою по піску мій рюкзак, до якого була прив'язана повідцем.
Треба було вставати. Я спробував м'яко струсити хамелеончика, але він так міцно вчепився лапками у смугасте покривало, що майже став його частиною.
Пам'ятаючи, що хамелеони не агресивні, а радше навпаки, я сам вибрався з-під покривала. Звівся на ноги й роззирнувся. Зникнення Гулі налякало мене. Якщо вона кудись пішла сама, то чому не сказала мені, а якщо... Тут по моїй шкірі пробіг холод, і я навіть не став далі розвивати цю думку. У роті було сухо й неприємно. Я підійшов до каністри з водою, відпив ковток. Знову подивився навколо себе і на превелику радість побачив метрів за двісті від себе Гулю. Вона несла оберемок хмизу.
Поки вона наближалася, моє занепокоєння змінювалося на обурення, а потім і обурення почало стихати, і коли вона зупинилася біля Хатеми й опустила покручені гілки на пісок, не було в мені ні обурення, ні навіть образи.
— Доброго ранку, — сказала вона з усмішкою.
Черкнула сірником, і захрускотіло складене пірамідкою багаття.
— Доброго ранку, — відповів я.
Гуля дістала зі свого баула залізну триногу й казанок, встановила цю похідну конструкцію над багаттям, налила в казанок води. Усі її рухи були граційними й точними. Я милувався нею, але тут-таки виникло в мене якесь батьківське бажання з виховною метою зробити їй зауваження.
— Гулю, — я намагався говорити якомога м’якше. — Прошу, не роби так більше. Я хвилювався...
Гуля озирнулася. Її хороше обличчя виказувало здивування, яке змінила за якусь мить мудра півусмішка.
— Не треба за мене хвилюватися, — сказала вона. — Я тут виросла... Це я повинна за тебе хвилюватися...
— Чому? — тепер уже здивувався я.
— Бо ти — мій, і я повинна піклуватися про тебе...
— Я — твій, а ти — моя? — запитав я в неї, вимовляючи слова повільно і занадто виразно, наче сам дослухався до них, боявся почути нотки вульгарності чи банальності, а ще дужче боявся почути їх у відповіді на це дивне запитання.
— Ні, — спокійно сказала Гуля. — Ти — мій...
— А ти? — знову запитав я. Мене почала заплутувати її логіка.
— А я — поруч... Тебе врятувала наша верблюдиця...
— То я, виходить, ваш, а не твій, — сказав я, киваючи, бо пригадав останню розмову з Джамшедом. Тепер для мене ставав зрозумілішим зміст слів старого.
— Не ображайся, — Гуля усміхнулася, зазирнула своїми карими очима мені в обличчя. — Ти — мій. Ти ж сам мене обрав?! Так?
— Тому що ти мені сподобалася, — відповів я, але голос мій прозвучав сумно.
— Але це ж добре, коли подарунок обирає свого майбутнього господаря, — сказала Гуля, зазираючи до казанка з водою, що висів над тріскотливим багаттям.
Я замовк. Її останні слова мене остаточно добили. Отже, я був подарунком...
Я сидів на підстилці, втупивши погляд у досі нерухомого хамелеончика, який вдавав, вочевидь, власне опудало.
Гуля піднесла мені піалу з зеленим чаєм і запропонувала на своїй долоні кілька кульок сиру. Я взяв одну, поклав до рота, почав перекочувати її язиком, «розкочуючи» по піднебінню її солонуватий смак.
Гуля присіла поруч. Подивилася на мене, потім простежила за напрямком мого погляду й помітила хамелеончика.
— Який гарний! — промовила вона, трошки нахилившись уперед.
Мені здалося, що хамелеончик почув її слова й налякано сахнувся, а тоді поглянув на неї.
Поступово я заспокоївся, примирився з її словами. Може, справді нема нічого поганого чи навіть дивного в тому, що подарунок сам обирає, кому він хоче належати... Принаймні протягом тисячоліть у жінок, які часто ставали подарунками, такого вибору не було.
Сонце піднімалося. Ми сиділи поруч на смугастій підстилці й такому ж покривалі. Пили чай, перекочували язиками в роті сирні кульки, дивилися на хамелеона, який по черзі витріщався на нас.
— А я дуже злякався, — зізнався я нарешті Гулі. — Верблюдиця захропла, потягнула кудись рюкзак. Я підхопився, а тебе — нема...
— Хатема захропла? — здивовано перепитала Гуля. Вона підвелася, залишила піалку на підстилці. Підійшла до верблюдиці, погладила її, подивилася на слід рюкзака, який тягнувся на кілька кроків убік. Потім пішла по цьому сліду й далі, у бік, протилежний сліду рюкзака. Подолала метрів зо тридцять, зупинилася.
— Колю! — гукнула вона звідти. — Підійди!
Я підійшов і побачив вм'ятини-сліди на піску. Це були одиночні сліди. Хтось дійшов до цього місця, потім зупинився, присів, потім знову підвівся, потоптався і рушив назад.
Одразу ж мені пригадалися сліди, які я бачив зранку навколо себе на березі Каспію. Чи казати Гулі про це? Чи вона злякається?
— Це не казах, — спокійно мовила Гуля.
— Звідки ти знаєш? — здивувався я.
— Казахи по піску не бігають, а тут хтось утікав...
Ми мовчки повернулися до верблюдиці. Зібрали речі.
На піску залишилося тільки покривало з хамелеоном, який учепився в нього. Я не знав, як із ним учинити.
— Він хоче, щоб ми його взяли з собою, — сказала Гуля. Я зітхнув. Брати його в руки не хотілося, хоча я начебто й знав, що хамелеони не кусаються.
— Подейкують, що хамелеон приносить удачу кочівникам... — задумливо промовила Гуля.
Вона присіла перед ним навпочіпки, погладила його, й він зробив якийсь хисткий крок, повернув до неї маленьку потворну мордочку, зовсім не схожу на його ж нічний нерухомий величний профіль.
«Ось чому він любить блукати вночі, — подумав я. — Треба гуляти тоді, коли ти видаєшся гарним...»
Гуля склала покривало, а хамелеон стояв поруч на піску та стежив за її діями.
— Зараз ми тобі пошукаємо місце, — сказала йому Гуля.
Потім, коли вся поклажа була вже на верблюді, вона підняла хамелеона й посадила його на мій синьо-жовтий рюкзак. Хамелеон вчепився лапками в жовту частину рюкзака і пожовтів, потім перейшов на синю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лагідний янгол смерті», після закриття браузера.