Читати книгу - "Графиня"

тоді носили й чоловіки, і сів на палю. Казали, що він помер у страшних муках, адже паля (оббита залізом, загострена) ввійшовши у зад, дійшла аж до горла, порвала нутрощі й залила підлогу тої страшної кімнати кров’ю. Така була помста графа управителю за грабунок і казнокрадство.

А за півроку вдова управителя стала графинею. Тут-то селом і поповзли чутки, що управителя привела до кімнати, де він помер мученицькою смертю, його дружина. Він у її присутності сідав на палю, а перед тим вона засунула йому кляпа до рота, аби не було чути крику. Це начебто бачила графська служниця, яка випадково, а може, й не випадково, заглянула у вікно.

То й не дивно, що за новоявленою графинею росла слава відьми, нечистої сили. Коли ж почалося масове вбивство собак, саме на неї впала головна підозра. Тоді й відбувся бунт, коли піддані йшли на штурм графського палацу вже в Густому Лузі. Так, у Густому Лузі, бо незабаром після повернення граф Едвард почав скуповувати довколишні села, виплачуючи місцевим шляхтичам величезні суми. А потім купив у могутніх князів Любомирських і містечко Густий Луг. Казали, що цю величезну суму він привіз із далекої Америки, де пропадав усі ці роки і став піратом. Але ходили й такі чутки, що гроші, коштовності й золото йому добувала відьма-дружина, якій віддавали злоті, дукати, діаманти, обручки вельможні пани, зачаровані її вродою, а головне — гіпнотичним відьомським поглядом.

Найяскравішою сценою у книзі Косарека був опис того, як до селян, які оточили палац, вийшла сама графиня і спокійно сказала, що вона ні в чому не винна, що вона так само хотіла б знайти і покарати таємничого убивцю собак. Коли деякі селяни все ж закричали, що не вірять їй, графиня так само спокійно (тільки палали в неї очі й гордо була піднята голова, писав Косарек) сказала, що той, хто справді не вірить у її невинність і береться здійснити суд Божий, нехай уб’є її цієї ж миті. І, о диво-дивне, ніхто із юрби, ще якийсь десяток-другий хвилин тому розбурханої, ворожої, вкрай збудженої, здатної роздерти графиню на шматки, тепер, після цих спокійних слів, не підняв на неї руку. Більше того, одного з бунтівників, який, було, все ж закричав, що не вірить у невинність її милості, самі ж його напарники змусили стати перед графинею на коліна. Потім, писав Косарек, сей хлоп повз на колінах за своєю панею до самого входу в палац.

Щодо убивства собак, то воно якось раптово припинилося саме за днів п’ять після бунту. На жаль, констатував автор книжки, встановити, хто й навіщо вбивав собак, так і не вдалося. Наприкінці ж він коротко повідомляв, що «граф Едвард» виявився лжеграфом. Що незабаром з Америки повернувся справжній Едвард, а той, котрий вернувся спочатку, виявився усього лиш його двійником. Лже-Едвард був ганебно вигнаний із палацу, й зник невідомо куди. Але найцікавіше те, що графиня Венцеслава графинею й лишилася, бо стала успішно дружиною вже справжнього Едварда Ловиги. У них народилося дві дочки, тож рід Ловиг по цій лінії не мав продовження.

Ловиги вели життя на широку ногу, влаштовували бали і полювання, купували картини відомих художників. Незабаром Густий Луг довелося продати. Граф Едвард Ловига зник за досить загадкових обставин на полюванні 1778 року. Саме зник, бо слідів його не знайшли ні в тому лісі, де він з гостями полював, ні деінде. Їхав, їхав, відлучився від гостей і зник безслідно.

Невдовзі після його загадкового зникнення графиня Венцеслава заявила, що вона не уявляє свого життя без коханого чоловіка (казали, що вона отримала звістку — його викрав і вбив лже-Едвард) і йде в монастир. Перед тим, як здійснити задумане, посадила вона в Густому Лузі на майдані перед своїм колишнім палацом на пам’ять про чоловіка молодого ясена, який виріс із насіння, привезеного Едвардом Ловигою з Америки. Ходять чутки, завершував свою оповідь Томаш Косарек, що під тим ясеном графиня заховала справжній скарб, привезений з Америки, але зрубати дерево мешканці містечка бояться, бо нібито, саджаючи його, свавільна графиня Венцеслава прокляла того, хто посміє зачепити її американського ясена.

Ось такими були «Дивні пригоди…» Томаша Косарека. Дещо я з них почерпнув, але основний текст для кандидатської дисертації не підходив. Якби я був белетрист, може, й використав би сюжет для написання якогось там авантюрного роману, але я був не белетрист, а історик.

XXI

Я віддав книгу Косарека її власникові й майже забув про неї, як десь за тижнів два після того в аспірантському гуртожитку, де я жив, мене покликали до телефону і, коли я взяв трубку, то почув приємний жіночий голос:

— Віталій Романович? Добрий вечір.

— Добрий вечір, — відповів я, намагаючись водночас пригадати, хто б це міг бути.

— Ви мене не знаєте, — складав звуки у слова цей приємний голос. — Але можна сказати, що певною мірою ми колеги. Я цікавлюся історією, а мені сказали, що ви пишете дисертацію по малих містах і брали книжку Томаша Косарека…

— Так, — сказав я, бо моя невидима співрозмовниця зробила паузу. — Так, брав.

— От про неї я, власне, хотіла б поговорити.

— Про що саме?

— Багато про що. У мене є деякі міркування щодо описаних подій. То ви згодні зустрітися?

Відверто кажучи, мене взагалі-то не дуже й зацікавила та книжка. Якийсь божевільний колись у позаминулому столітті в маленькому містечку вбивав чи то душив собак? То й що? Якщо це не вигадка, то все одно для мене, як для історика, цінність цієї оповіді була майже нульова. Не станеш же в дисертації писати про таємниці загибелі собак у Густому Лузі замість характеристики його суспільного й економічного становища… Хіба що… Хіба ця незнайома «любителька історії» знала щось нове про події в Густому Лузі. До того ж… До того ж, мені таки сподобався її не просто приємний, а красивий, ба, навіть хвилюючий голос. Було в ньому щось вабливе й таємниче, але не лише це. Голос мовби огортав мене тонкими невидимими павутинками, з яких було так легко виплутатися, але не хотілося цього робити. Я ще не знав тоді, що те павутиня висить над краєм урвища.

— Я згоден зустрітися, — сказав я. — Де й коли?

— Де вам буде зручно. Навіть зараз.

— Зараз?

— А чому б і ні? Ще ж не пізно.

— Справді, чому б і ні? — якось механічно вимовив я.

Вже пізніше я усвідомив, що мене із самого початку розмови почав притягати цей голос — ніжний,