Читати книгу - "Мертвим не болить"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хто останній?
— Я.
Короткий, ніби спалах, погляд. Миле юне обличчя під бронзовим стіжком волосся. Умить спалахує і згасає зацікавлення в широких очах. Звісно, що ж тут цікавого? Худий, із залисинами дядько. До того ж кульгавий... Але, чорт забирай, хотів би я чимось їй сподобатися. Ну, хоч трошечки. Тільки навіщо? Та й розумію, що це неможливо. І дивуюся сам собі, своєму бажанню.
Ні, мабуть, треба забути про це. Моє відійшло. Відгриміло. Побіч, виглядаючи когось у черзі, ходять двадцятирічні хлопці. Спортивна постава. Свіжі комірці напрасованих сорочок. Що за дурні наламали колись стільки дров через вузькі штани!
Це ж красиво. А для молоді, мабуть, це найголовніше. Принаймні у двадцять років. У нас, правда, все було інакше. Ми носили незграбні шаровари. І кирзяки. Вони не сприяли коханню. Правда, не в змозі були й спинити його. Пам’ятаю, коли ми сідали з нею десь поруч, ноги в нас були однакові, не відрізнити. Хіба що її чоботи меншого розміру. І такі ж однакові шинельки. Жорсткі, тяжкі, коли мокреча й тепло, та холодні в мороз. І личко її було без прикрас. Одного разу ми лежали під обстрілом у борозні, і вибухом її всю заляпало болотом, і обличчя, й очі. Вона обмивалася слізьми і нічого не бачила. І треба було бігти. Тоді я схопив її за руку. Бійці в цепу здивувалися: чого це вони біжать, побравшися за руки? Наче на прогулянці.
Ота прогулянка під вибухами мін зробила свою справу. До безлічі чималих турбот додалися нові. Я пильнував її де лише міг. При кожній нагоді намагався побігти в батальйонний тил. Мав кілька неприємностей із ротним. Я збирався їй щось сказати. Найважливіше. Найважливіше і найперше моє слово. Тільки я запізнився, кістлява мене випередила. У великому придніпровському селі над луками залишився піщаний горбок, який відібрав її у живих. Усе, що було в мене потім, було не те й не таке. Та й сам я став уже не таким.
Однак черга чомусь розходиться. Скінчилися пиріжки. Мило гмикнувши, пішло й моє дівча. Ті, що залишилися в черзі, посуваються, і я опиняюся біля самого прилавка. Кава ще є. І то добре. Після тієї горілки діймає спрага. І тут я бачу його.
Якийсь час, наче змертвілий, мовчки дивлюся на нього. Він відходить від черги і спиняється. Потім знов повертається до стойки і щось там розглядає за склом. Дзенькає дрібними грішми в жмені. Вигляд у нього мовчазний і заклопотаний. Сахно! Їй-богу, Сахно!
Так, тепер або вже ніколи! Дурнем я буду, коли його прогавлю. Зараз я дам йому по пиці. Головне не втратити нагоди. Бити рвучко і від себе, усім корпусом на руку. Він упаде на підлогу. Або на бар'єр буфету. Буде скандал. Прибіжить міліціонер. І я скажу, чому так учинив. Нехай тоді мене судять.
Я виходжу з черги і ступаю два кроки вперед. Серце моє починає калататися. Але почекай, серце! Зажди! Не підводь!
Але тут хтось підходить до прилавка і стає поруч. Я прикушую губу — він мені перешкоджає. Раптом Сахно повертається і дивиться просто мені в обличчя.
Його брови здригаються. Пізнав, гад! Але очі відразу спокійнішають. Він засовує руку в кишеню і дзвінко зсипає гроші.
— Не вдалося?
— Що?
— А в готелі.
— Ні, не вдалося,— кажу я не своїм голосом. І неначе заворожений дивлюся в його вицвілі, нерухомі очі.
— Прокляття! Перекусити не доб'єшся. Ви вечеряли?
— Ні.
— Може, підемо до ресторану? Тут навпроти.
Я, змертвілий, стою. Як дурень. Як ідіот. Він, мабуть, і сприймає мене за ідіота. Але я знову не знаю, що робити. Я не впізнаю його. Сахно і не Сахно.
— Ну? Підтримаєте товариство?
Він іде між людей у двері, і я, збентежений, іду за ним. Перший, найсприятливіший момент утратив. Тепер я вже не можу наважитися. Мене сковує сумнів. Хіба вимагати в нього документ? Або запитати прізвище? Це не може тривати довго. Я не витримаю.
Ми виходимо із зали. Він оглядається на мене.
— Бордель. У нас варто подзвонити, і готель забезпечено. А тут не можуть зробити бронь на одне місце. Республіка називається!
Сволото! Що ти знаєш про цю республіку? Не дістав місця в готелі? Скінчилися пиріжки? А про півмільйонну армію партизанів у цій республіці ти чув? Про дев'ять тисяч білоруських Орадурів та Лідіце ти знаєш? Про два з гаком мільйонів безневинних жертв? Про те, що й досі республіка не досягнула передвоєнної кількості населення?
Я ледве стримую нервовий дрож усередині. А він роздягається у гардеробі. Перед дзеркалом старанно зачісує рештки своєї чуприни. Потім ми заходимо в зал. Тут також повно. Вільних столиків немає, і ми йдемо між рядами. Та ось біля вікна встають з-за столу четверо офіцерів. Ми відразу займаємо їхні місця. На скатертині гора брудного посуду. Він гидливо відсовує від себе тарілки.
Розмовляти зі мною в нього, видно, зникло бажання. Мабуть, співрозмовник з мене поганий. Але ж мені не до розмов. Мене мучить питання: він чи не він? Голову наповнює різкий дзвін, руки тремтять. Він же, певно, мене не впізнав. Ну що ж, тим ліпше! Я напружуюся, як перед стрибком в атаку, і запитую напрямки:
— Ви — Сахно?
— Що? Ні, не Сахно.
Не Сахно! Іншої можливості довідатися, хто він, у мене немає. Я напружую розум, щоб діяти далі. А він закидає на коліно ногу і відкидається в кріслі. Дістає з кишені газети.
Здається, він дуже спокійний. Повністю заглиблений у себе. Жоден м'яз на його обличчі не здригнеться. Шелестячи газетою, кидає на мене погляд:
— А чому ви запитали? На когось схожий? Так?
— Схожий.
— Буває,— видихає він і пожвавлюється.— Я одного інженера, мабуть, цілий рік плутав із бухгалтером управління. Схожі, як дві краплини води.
Чорт! Здається, я влип! Невже справді не він? А може, прикидається? Щось відчуває і боїться? Певно ж, дещо зі свого минулого приховав.
Однак ні. Поводиться натурально і впевнено. Широко розгортає «Правду». «Труд» пропонує мені:
— Почитайте. Поки тут дочекаєшся...
І, не договоривши, зосереджується на читанні. Я машинально оглядаю заголовки. І не розумію нічого.
Якщо не Сахно, то це жахливо. Я ж міг його покалічити. А коли все ж таки він? Невже я і тепер залишуся в дурнях? Як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.