Читати книгу - "Одного разу…"

та спеціальних центрах вчать «на письменників та поетів». Принаймні, якщо звідти не вийдуть новітні генії, то мета таких закладів – «навчити висловлюватися на папері». За словами керівника проекту «Молоді письменники» в Берлінгтоні, «навіть інженеру потрібно вміти грамотно скласти інструкцію!»

У Цинциннаті існує літературний жіночий центр із дивною назвою: «Жінки, котрі НАРЕШТІ пишуть про зміни».

У Чикаго – літературний факультет при коледжі. (На ньому, за словами викладачки, навчається навіть «одна дівчинка з України на ім’я Ксюша». Оксана? Прізвище залишилось невідомим… Може, колись почуємо…)

За навчання у цих закладах треба викласти чималу, навіть для американського гаманця, суму. Що робити потім із такою купою письменників, поки що нікому не відомо…

…на цьому записи про Америку уриваються…

Ні, брешу. Спочатку я не хотіла додавати останні уривки. Вони зовсім необ’єктивні, адже нещодавно, розмовляючи з одним відомим письменником, почула, що Америка – дивовижна країна, варто лише «знати місця».

Але я не знала тих місць. І тому хаотично записала таке…

…дивна і чужа країна…

…еклектика в усьому…

…як тут могла виникнути ТАКА література?…

…набридають безупинні «екск’юз мі»…

…товстуни… поп-корни… лід…

…паперові склянки на один літр…

…кава… Кава?…

…«амоскус» – мексиканські найманці, що нелегально обробляють полуничні поля…

…і мешкають – у кущах…

…економічна необхідність в емігрантах – «щоб вони працювали»!..

…«український дім» у парку Більбоа. Патріотичні розмови – і жодної склянки води…

…кентакський бурбон…

…малиновий сорбет…

…піднебесне провалля в часі…

…гуд бай, Америко, о-у!..

Хто ховається в деталях

…одного разу – це було років дванадцять тому – я вперше виїхала за кордон. До Хорватії. Відтоді я подорожую. Але дивна річ: все бачу якось неправильно, навиворіт. Коли після першої поїздки в кінці 90-х мене запитали: «Як там в Америці?», я не знала, що відповісти. Потім моя подруга-журналістка написала: «Якщо Роздобудько послати на Місяць, а потім запитати: ну, як там, вона відповість: “Місяць, як Місяць…”»

Я звикла придивлятися до деталей. На мене не справляє враження те, що відполіроване мільйонами поглядів. Проте почуваюся щасливою на вузеньких вуличках, у маленьких кав’ярнях, серед строкатої публіки. Дивлюся за паркани котеджів і думаю, що й там життя таке саме, як і будь-де.

І всі – ті, хто живе за високими парканами, на власних островах, і ті, хто рахує копійки від зарплати до зарплати, – насправді хочуть мати три речі (можливо, п’ять). А можливо, й одну, в яку входять усі п’ять: бути щасливими…

Отже, про подорожі…

…тепер я напевно знаю, що відчуває людина, яка падає з висоти трьох дев’ятиповерхових будинків!

Щоправда, за цими відчуттями не треба було їздити так далеко – до Малайзії, а скористатися послугами київської «тарзанки». Але ця «тарзанка» в десять разів нижча за китайську вежу в горах Гентінгайленду, що за дві години їзди від малайської столиці – Куала-Лумпура.

Навіщо мене занесло на цю вежу, я міркувала всю «дорогу», поки здіймалася на ту височінь. Можливо, хотіла отримати трохи гострих відчуттів у країні, де немає ані зими, ані літа. Весь час одна й та сама температура – за 30 градусів.

Рано сутеніє… пізно світає… І пальми, пальми, пальми…

Увесь час доводиться щипати себе за руку й промовляти: «Ти – в раю! У тебе на батьківщині нині – зима, Різдво, Водохреще…» Але в зиму мало віриться, адже… у вікна лізуть мавпи! Вони полюють на гаманці, блискучі дрібнички або просто хочуть спілкування. Це, мабуть, грішно, але перша жива істота, якій я сказала: «Христос народився!» – була мила мавпочка, що зазирнула до кімнати й умить поцупила зі столика пластикову склянку з йогуртом.

Малайзію мені приємніше називати так, як це слово звучить на місцевих діалектах (а їх тут три: малайський, китайський та індійський) – Малейша чи Малесіа. Кожна з трьох націй вважає, що саме вона найбільше вплинула на розвиток країни. Насправді її розвивали колонізатори-завойовники, а корінні малайці лише усміхалися до них своїми філософсько-відстороненими усмішками й не чинили жодного опору. Першими на ці землі приїхали аборигени з Суматри в чотирнадцятому сторіччі. Вони ще не встигли побудувати свої бунгало на традиційних палях, як їх «завоювали» португальські хрестоносці, а португальців змінили голландці.

Але по-справжньому розвинули країну британці, що прийшли сюди у пошуках олова. Звісно, самим бабратися в «брудних потоках» (тобто «куала лумпурі», як нині називається столиця Малайзії) вони не збиралися. Тому привели з собою своїх індійських рабів. Китайці прийшли сюди самі, рятуючись від голоду. Тепер ці три нації – головне населення Малейші. Зі своїми власними рисами характеру. Малайці «ширяють у хмарах», вони привітні та безтурботні в очікуванні на «інше», щасливіше життя, звертатися до них із проханнями – марна справа. Вони вислухають, покивають головами й випустять із лівого вуха те, що влетіло в праве. Китайці – з ранку до ночі метушаться, працюють, не покладаючи рук, і вважають, що саме вони тут найголовніші, індійці контролюють сферу харчової промисловості й живуть, як і в себе на батьківщині, за суворими законами каст.

І жодних «диких племен», про які мене попереджали. Усе цивілізовано. Навіть прикро, що країна, яка отримала волю всього 150 років тому, виглядає як європейська. Особливо це помітно в Куала-Лумпурі.

Хмарочоси, чисті вулиці. Середня зарплата робітників – тисяча баксів. Перший міф про дикість та екзотичність було розвіяно в перший же день. Але лишилося ще кілька.

Наприклад, про небезпечних комах та всілякі хвороби. Але для того, щоб поїхати до Малайзії, не потрібно ніяких щеплень! Навіть комарі не дошкуляють. Адже в кожному кутку навіть найменшої кав’ярні куриться спеціальне зілля, що відганяє кровососів. А від шлункових хвороб рятують гострі місцеві страви.

На перший погляд може видатись, що малайці знущаються з європейців – тут все «спайс», навіть традиційний малайський суп з курятиною та великими шматками овочів – «айям». Перець та інші гострі приправи та спеції здавна допомагали довше зберігати продукти, а тепер ще й дезінфікують нутрощі не звиклих до специфічної кухні гостей країни. Взагалі, у Малайзії – культ їжі. Тут замість звичного: «Як справи?», малайці перш за все запитають: «Ти поїв?» – і, почувши відповідь, задоволено закивають головами. Але дивує, що до столу в жодному ресторані не подають ножів: малайці та індійці традиційно їдять руками, китайці вправно орудують паличками. І лише європейці мусять копирсати розкішну запечену з овочами рибу виделкою, порушуючи красу страви. Але до цього швидко звикаєш, бо смак – найголовніше. До речі, я зрозуміла, що це – моя кухня, адже я обожнюю усе «спайс».

Другий міф