Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"

— Як поділися? Ми спали! Ти знаєш, котра година? — відповів Мотлохлюш, показуючи затиснутий у руці пісковий годинник.

Справді, мініпути мешкають під землею і без годинника час не визначиш. А якщо згадаємо, що Артур проник до мініпутів після півночі, а поїздка на сонечку тривала близько години, значить, тепер глупа ніч… І сонний король, що невпевненою ходою вийшов із дверей палацу, — найкраще це підтверджує.

— І-і-і… а-а-а-у! — позіхнув король, потягуючись. — Ну, і де той зірвиголова, що посмів серед ночі мене розбудити?

Хриплий голос короля теж засвідчив правдиві слова Мотлохлюша: година й справді рання. Та ще й король вийшов сам, без свого вірного конопса, якого, певно, не зміг розбудити.

На коротеньких ніжках, одягнений у штани з великими буфами із акацієвого листя, самодержець має кумедний вигляд. Одначе нікому і на думку не спаде кепкувати з нього. По-перше, тому, що ніхто не кепкує з королів, а по-друге, тому, що всі мініпути носять штани такого самого фасону. Але не всі можуть дозволити собі пошити штани з акацієвого листя — дуже дорогої тканини. Адже акація дуже рідко скидає листя… І хто його знайде, той вважається щасливчиком усіх Сімох континентів.

Король протер очі, струснувся, як пес, що вискочив з води, і повторив своє запитання. Озирнувшись, Мотлохлюш помітив батька.

— Це Артур, тату! Поглянь! — відповів радісний син і з веселим сміхом підштовхнув друга до його величності.

— Артур??? — не віриться королеві.

Він оглядає хлопчика зусібіч, навіть обмацує його, ніби хоче переконатися, що перед ним не привид. Артур посилено кліпає очима і намагається щось сказати, та не може повернути язиком. Події неймовірно швидко розвиваються, але не так, як він того хотів!

Несподівано король поправляє одяг і навіть пробує щось зав'язати.

— Перепрошую, Артуре… Я так міцно спав… Прокинувся… І зовсім не так одягнутий… Що ти тут робиш посеред ночі?

Він нарешті переконався, що перед ним і справді Артур — рятівник мініпутського королівства від Жахливого У.

Артур не знає, що відповісти. Він давно вже знічений через те, що розбудив ціле місто, в якому всі мирно спали, і де, судячи з усього, нічого не сталося. Та не сам же він вигадав рисове зеренце, на якому було прохання допомогти, не сам послав павука, що наступав йому на п'яти?!

— Рисове зеренце? — перепитав король. — Дивна річ!

Річ і насправді настільки дивна, що всі зареготали. Цей сміх — яскраве вираження мініпутського характеру. Ні з того ні з сього вони ладні іржати, як кінський табун, і ридати, немов невичерпний фонтан. Одначе слід зауважити, що сміятися вони більше люблять, ніж плакати. Незважаючи на безцінність їхньої слізної вологи.

— Мій маленький друже, мініпути пишуть лишень на листочках з дерев, — промовив король голосом директора школи на показовому уроці. — Листочки дубів використовують для написання законів, листочки ясенів — для записів мудрих думок та висловів, липові листочки — для липких наліпок, березові — для службових листів…

— Кленові — для кулінарних рецептів, вербові — для завуальованих записочок, — підхопив хитруватий Мотлохлюш. — У мого батька найбільша колекція куртуазного листування, перепрошую, вербових листочків…

— Досить, Мюше! — обірвав сина король, не бажаючи змінювати тему розмови на таку делікатну, як його приватне листування. — Я певен, що наш дорогий гість уже все зрозумів. Абсолютно певен!

Сподіваюся, що читачі також осягнули: для кожного виду послання мініпути використовують усякі листочки. На платанових пишуть заклики, на грабових — вироки, на листочках тополі — суспільно-політичні статті, на капустяних — повідомлення про приємні події, весілля чи народження, на ялинових голках — скарги… Але зупинімося, бо так ми зайдемо дуже далеко…

Король викликав офіційного літописця і художника за сумісництвом.

— Шановний, ось ви художник! Чи писали б ви на рисовому зеренці? Ні? Правильно! Чого б тоді не писати заразом і на стінах?! — пожартував король. Він остаточно прокинувся, незважаючи на нічний переполох, і вже перебуває в доброму гуморі.

— Мені здається, що хтось так недобре позбиткувався з тебе, Артуре! — завершив король, доброзичливо поплескуючи хлопчика по плечі. — Молодь буває такою наївною!

Артур заплутався в думках. Йому абсолютно зрозуміло, що ніхто з родичів не міг надіслати листа на рисовому зеренці. Арчибальд так не жартує. Маргарита занадто заклопотана господарськими справами, мати — близькозора, щоб писати так дрібненько, а батько нетерплячий взагалі щось написати. Лишається Альфред. Артурові ніколи не шкода похвалити свого пса за його неймовірні вчинки, але вирізати напис на зеренці… До того ж там інший почерк… Та коли цього листа не писали у великому світі, значить, його написано у мініпутському королівстві! Але хто ж таки написав?

РОЗДІЛ 14

— А Селенія? — враз вигукнув Артур.

Тільки її нема на загальному святкуванні. Значить, це їй загрожує небезпека! А що може бути природнішим для принцеси, що потрапила в біду, як звернутися по допомогу до принца? Нарешті все стає на свої місця, і Артура охоплює лихоманка.

— Ваша величносте, де ж це Селенія? Де вона? — наполегливо питає він.

— Ну, напевне, у своєму будиночку! — роздумуючи відповів король.

— Ні! — відповів із натовпу чийсь гучний упевнений голос.

Усі озирнулися, щоб побачити, кому цей голос належить, бо в ньому звучить мудрість, притаманна шановним досвідченим особам. Скажімо, двохсотлітнім дубам або трьохсотлітнім.

Артур витяг шию, намагаючись побачити нового персонажа. Та, здається, він уже впізнав достойнішого крота Миро. Його голову прикрашає нічний ковпак у формі автомобільного клаксона, а коротенькі штанята кумедніші за королівські. Можна навіть подумати, що кріт одягнув памперси… Розштовхуючи юрму, Миро проривається до Артура і, схопивши його руки своїми лапками, довго-довго трясе їх.

— Ох, який я радий тебе бачити! Мій юний, мій дорогий друже Артуре! — вигукнув мудрий кріт, і його мордочка щасливо усміхнулася. — Ми чекали на тебе — тільки раніше — в залі переходу.

Схвильований Артур плутано пояснює, але завдяки запитанням Миро розповів усе, що відбувалося опівночі, навіть згадав про ту злощасну хмару, таку непутящу і неспівчутливу. Особливо з подробицями він описав перехід через ліанові пагони, чарівних кльовочувачок і «круїзинг» на спині сонечка.

Миро усміхнувся. Артур таки любить свою принцесу, бо подолав усі перешкоди, що постали на його шляху.

— Але де ж Селенія? — знову стурбовано спитав хлопчик.

— Вона дуже засумувала, коли переконалася, що ти не прийшов разом із променем, — довірливо зашепотів Миро.

Артур розтопився, як масло на сонці. А він гадав, що принцеса про нього забула!

Розуміючи, що хлопчик з нетерпінням чекає розповіді про його милу принцесу, Миро повів його в тихий закуток, подалі від радісного натовпу