read-books.club » Сучасна проза » Ми були брехунами 📚 - Українською

Читати книгу - "Ми були брехунами"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ми були брехунами" автора Емілі Локхарт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 25 26 27 ... 43
Перейти на сторінку:
з боку Нового Клермонту.

— Кейденс! Ти мене чуєш?

Я горлаю у відповідь:

— Що ти хочеш?

— Кухар сьогодні вихідний. Я готую обід. Прийди поріж помідори.

— Хвилинку!

Я зітхаю і дивлюся на Міррен.

— Я мушу йти.

Вона не відповідає. Я натягаю светра з відлогою і шкандибаю стежкою нагору до Нового Клермонту. На кухні мама вручає мені ножа для томатів і заводить розмову.

Пиляє мене й пиляє, вічно я на маленькому пляжі. Пиляє й пиляє, я мушу гратися з малими. Дідусь не житиме вічно.

Чи знаю я, що згоріла на сонці?

Я ріжу, і ріжу, і нарізаю цілу миску фамільних томатів дивної форми. Вони жовті, зелені і димчасто-червоні.

51

МИНАЄ МІЙ ТРЕТІЙ ТИЖДЕНЬ на острові, а мігрень забирає в мене два дні. Чи три. Я навіть не знаю напевне. Пігулки в пляшечці закінчуються, хоча я наповнила її перед тим, як їхати сюди.

Цікаво, чи мама їх не бере? Можливо, вона завжди так робила.

Чи, може, близнючки знову приходили в мою кімнату, щоб узяти якісь не потрібні їм речі. Можливо, вони підсіли на пігулки.

Чи, може, я вживаю їх більше, ніж думаю. Додатково закидуюсь під час нападу болю. Забуваю останню дозу.

Я боюся сказати мамі, що мені потрібно ще.

Коли мій стан покращується, я йду в Каддлдаун. Сонце висить низько в небі. Ґанок всіяно розбитими пляшками. Усередині зі стелі повідпадали стрічки і лежать, зім’яті, на підлозі. Тарілки в мийці засохли, вкрилися кіркою. Скатертини на обідніх столах брудні. На журнальному столику кола від чайних кружок.

Брехуни зібралися в кімнаті Міррен і сиділи втрьох, схилившись над Біблією.

— Сперечаємося через слово у скраблі, — каже Міррен, коли я заходжу. Вона закриває книжку. — Ґет, як завжди, має рацію. Ти завжди такий огидно правий, Ґете. Знаєш, дівчатам це не подобається.

Літери зі скраблу розкидані по підлозі в кухні-студії. Я бачила їх, коли заходила. Вони не грали в скрабл.

— Чим займалися ці дні, народ? — запитую я.

— О Боже, — каже Джонні, розтягуючись на ліжку Міррен. — Я вже й забув.

— Було четверте липня, — розказує Міррен. — Ми ходили на вечерю в Новий Клермонт, а потім усі разом плавали на моторному човні, щоб побачити феєрверки на Він’ярді.

— А сьогодні ми плавали на Нантакет у ту пончикову.

Вони ніколи нікуди не ходили. Ніколи. Ні з ким не спілкувалися.

А тепер виявляється, що, поки я хворіла, вони ходили всюди і говорили з усіма?

— «Дауніфлейк», — нагадую я. — Так вона називається.

— Ага. То були смачнющі пончики, — каже Джонні.

— Ти ж ненавидиш пончики.

— Звісно, — підтверджує Міррен. — Але ми брали не пончики, а плетеники в глазурі.

— І шоколадні з бостонським кремом, — додає Ґет.

— І з джемом, — каже Джонні.

Але я знаю напевне, що у «Дауніфлейк» готують лише звичайні пончики без начинки. Там немає ні плетеників у глазурі, ні пончиків з кремом чи желе. Нащо вони брешуть?

52

Я ВЕЧЕРЯЮ з мамою та малечею в Новому Клермонті, але того вечора мене знову атакує мігрень. Я лежу у своїй напівтемній кімнаті. Стерв’ятники дзьобають липку речовину, яка витікає з мого розбитого черепа.

Я розплющую очі — наді мною стоїть Ґет. Я бачу його крізь туман. Крізь фіранки пробивається світло, тож за вікном, напевне, день.

Ґет ніколи не заходив в Уїндермір. Але ось він тут. Дивиться на нотатки на папері в клітинку над моїм ліжком. На стікери. На записи нових спогадів та інформацію, яку я додавала, відколи приїхала: про те, що загинули бабусині собаки, і про статуетку-гусака, про те, як Ґет подарував мені книжку Моріарті, і про суперечку тіток щодо будинку в Бостоні.

— Не читай моїх записів, — стогну я. — Не треба.

Я повертаюся на бік, щоб притулитися щокою до гарячої подушки.

— Я не знав, що ти збираєш історії.

Ґет сідає на ліжко. Бере мою руку в свою.

— Я намагаюся згадати те, про що ніхто не хоче говорити, — кажу я. — В тому числі і ти.

— Я готовий поговорити.

— Справді?

Він втуплюється в підлогу.

— Два роки тому в мене була дівчина.

— Я знаю. Весь цей час знала.

— Але я не казав тобі.

— Ти не казав.

— Я так сильно запав на тебе, Кейді. Неможливо було опиратися. Я знаю, що мусив розповісти тобі все й одразу ж порвати з Ракель. Але просто… вона повернулася додому, а тебе я не бачив цілий рік, і мій телефон не працював тут, і я отримував і отримував від неї пакунки. І листи. Ціле літо.

Я дивлюся на нього.

— Я був боягузом, — каже Ґет.

— Ага.

— Це було жорстоко. Щодо тебе — і щодо неї теж.

Моє обличчя спалахує колишніми ревнощами.

— Пробач мені, Кейді, — продовжує Ґет. — Ось що потрібно було сказати тобі цього року при зустрічі: «Я винен, пробач».

Я киваю. Приємно почути це від нього. Краще б я не була такою зверхньою.

— Більшість часу я ненавиджу себе за все, що зробив, — говорить Ґет. — Але найбільше мене спантеличує суперечність: коли я не ненавиджу себе, почуваюся благочестивим і ошуканим. Ніби світ страшенно несправедливий.

— За що ти ненавидиш себе?

І перш ніж я дізнаюся відповідь, Ґет уже лежить поряд. Його холодні пальці обхоплюють гарячі мої, а його обличчя близько до мого. Він цілує мене.

— Бо я хочу те, чого не можу мати, — шепоче він.

Але ж у нього є я. Хіба він не знає, що я вже належу йому?

Чи він має на увазі щось інше? Щось інше, чого він не може отримати? Щось матеріальне, щось, про що він мріє?

Я спітніла, і голова болить, і я не можу нормально мислити.

— Міррен каже, що все це погано скінчиться і я мушу дати тобі спокій. — Він знову мене цілує. — Хтось зробив мені щось надто жахливе, аби це пам’ятати, — шепочу я.

— Я кохаю тебе, — каже він.

Ми обіймаємося і довго цілуємося.

Біль розсіюється, але не повністю.

Я РОЗПЛЮЩУЮ ОЧІ, коли годинник показує північ. Ґет пішов.

Я відсуваю штори і дивлюся у вікно, підіймаючи раму, щоб вдихнути трохи повітря.

Тітка Керрі знову розгулює в нічній сорочці. Проходить у місячному сяйві повз Уїндермір, потираючи свої страшенно худі руки. Цього разу на ній навіть немає її вовняних черевиків.

З Ред-Ґейту чути, як Вілл плаче, побачивши нічне жахіття. «Мамо! Мамо, я хочу до тебе!» Але Керрі або не чує його, або не хоче йти. Вона змінює напрямок і звертає на стежку до Нового Клермонту.

53

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЛЕГО» у пластиковій коробці.

Я вже роздала усі свої книжки. Деякі віддала малечі, одну — Ґету, а решту ми з тіткою Бесс віднесли до благодійного магазину на Він’ярді.

Цього ранку я копирсаюся на горищі. Знаходжу

1 ... 25 26 27 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми були брехунами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ми були брехунами"