read-books.club » Сучасна проза » Ковдра сновиди 📚 - Українською

Читати книгу - "Ковдра сновиди"

118
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ковдра сновиди" автора Марина Соколян. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 25 26 27 ... 43
Перейти на сторінку:
відвару; чоловіки взялися за черевасті барабани, почавши відбивати на них якийсь ламаний ритм. Вони сиділи заплющивши очі; не схоже було, що хтось має серйозний намір показувати мені дорогу… Я повернулася до Мейї, але варто було мені розтулити рота для запитання, як вона відказала:

— Вважай, що твій шлях до Єрухалома вже почався. Вони шукають для тебе безпечний прохід.

Схоже було, що цариця мала ще щось на гадці, аж тут Шаддад відкинув свій барабан і підхопився на ноги. Двоє його підданців скочили за ним, усі чомусь витріщаючись на мене. Мейя перехопила несамовитий погляд чоловіка й теж підвелася.

— Ви бачили його? — спрагло запитала стара.

— Майже, — відказав Шаддад. — Якщо…

Тепер уже всі дивились на мене — так, немовби я була вартовим при брамі раю. Навіть не так: начебто я була ключем до тої брами.

— Еллано, — проказав цар маджнун, — ми знайшли твою дорогу на Єрухалом, і вона збігається з нашою дорогою до Іраму.

Шаддад і Мейя перезирнулась, і Шаддад завершив:

— Ірам буде побудовано, якщо ти потрапиш до Єрухалома. Але потрапивши туди, ти помреш.

Так, наче я не знала… Так, наче не встигла змиритись… Мовби хто крижаної води вихлюпнув на маківку — мені навіть подих перехопило від тої жаскої холоднечі. Отже, я все ж таки сподівалася, незважаючи ні на що. Хіба ж це можна бути такою дурною?! Хіба ж можна було вірити пророку, який давно вже не вміє пророчити?

— Нехай так, — немовби здалеку почула я свій голос. — Хай так і буде. Я хочу, щоб ви знайшли свій Ірам.

І тут цар маджнун — чесне слово! — вклонився мені. Не знаю, сподіваюся, їхня дорога буде щасливіша за мою.

Мейя подала мені мою ковдру, яку вона була взялася відчистити після курної подорожі з караваном. Я відразу ж помітила, що її краї тепер оздоблені м'якими пухнастими китичками, які я раніше бачила на шалику цариці.

— Це — особлива річ, — стиха промовила Мейя. — Вона допоможе тобі зігрітися дорогою до… — цариця насупилася, стримуючи тяжке зітхання: — Ось, тримай.

Вона передала мені кухля з гарячим відваром. Він був терпкий і пронизливо свіжий, та все ж я насилу проковтнула грудку пекучої образи, що раптом стала мені поперек горла. Мабуть, уперше за час своїх поневірянь я пошкодувала, що не можу зараз бути вдома. Нехай я й досі не пробачила матері, та я хотіла би, я б так хотіла, щоб тепер вона була поряд…

Чоловіки знов узялися за барабани; я поволі цмулила свій відвар, вслухаючись у незвичний, гнітючий ритм. Мабуть, саме він винен у тому, що я на мить склепила повіки — мені здалось, я встигла хіба лише кліпнути, але раптом виявилося, що навколо вже нікого немає. Не лишилось ні табору, ані маджнун. Зникло навіть вогнище разом з купою попелу. Була лише пустеля, неймовірно ясно освітлена срібною повнею. Мій шлях, отже, вже почався?

Я підвелась і рушила навмання.

Нічна пустеля відгонила потойбіччям. Таким-от холодом і безлюддям повинні поневірятися душі негідників, якби було у світі бодай трохи ладу. А так — поневірятимусь я, не знаючи і близько, куди його йти. Втім, маджнун, певне, не хотіли, щоб я заблукала, не діставшись Єрухалому, хоча мені було абсолютно байдуже, де сконати… Ця пустеля, принаймні, налаштовувала на відповідний лад.

Я підкинула сумку на плече й закрокувала швидше — нічний вітер-перевертень налітав зненацька і вмить пропікав холодом аж до кісток. І от, обійшовши якісь чергові потрощені скелі, я побачила такі самі потрощені рештки, але тепер уже — рукотворної споруди. То були руїни фортеці, і, судячи з чадного шлейфу, що здіймався над руйновищем, фортеця полягла зовсім недавно. Ну, нехай… Але фортеця? Що, до біса, вона сторожувала тут, посеред пустелі, просто перейти яку спроможний далеко не кожен?

Я обійшла фортецю навколо. То було величне і страхітне видиво. Таке враження, ніби незнані войовники були гігантами, здатними розтрощити будову одним ударом правиці. А захисники? Чи лишився хто живий?

Ось тут на мене чекала несподіванка. То був чоловік, який притулився спиною до залишків стіни і, здавалося, спокійнісінько розглядав нічні краєвиди… Ні, він усе ж таки був живий, от тільки навряд чи йому було аж так добре: його подерте вбрання було заюшене чимось, що у світлі повного місяця грало розплавленим сріблом, на лиці лежала печать темного болючого заціпеніння. Я ризикнула підійти ближче.

Почувши мої кроки, він обернувся, змірявши мене гострим поглядом чорних, обрамлених довгими віями очей. Він міг би бути цілком гарним, якби не свавільний вигин губ і хижа гачкуватість носа. І якби не його люб'язне вітання:

— А, явилась! Якого ще лиха тобі треба?

Він обернувся, мабуть, надто різко шарпнувши собі ушкоджене плече — про це свідчила швидка гримаса гнівливої муки, що промайнула на його обличчі.

— Це ви до мене, добродію? — здивувалась я. — Чи ви мене, бува, ні з ким не плутаєте?

Він знуджено зітхнув.

— То що тобі?

— Мені? Мені — нічого. Думала, може, вам потрібна допомога?

Тут він невідь-чого пирхнув, а по тому і взагалі нечемно зареготав:

— Допомога! І це — після того, як ви перетворили мій світ на руїну… Ха! — незнайомець стенув плечима. — Ну, гаразд. У твоїй сумці мусить бути шкалик із настоянкою чорнокореня й чиста шмата.

Якщо він думав мене здивувати, то — дзуськи. Надто часто на моєму шляху траплялися добре поінформовані стрічні… Але — що ми наробили? І до чого тут я?

— Про що, власне, мова? — поцікавилась я, витягаючи ще матір'ю спаковані засоби першої допомоги. — Я хотіла б знати, у чому мене звинувачують… і хто позивач!

Він кивнув, кинувши на мене лукавий погляд, а потім взявся доглядати негарно розсічене передпліччя. Я трохи поспостерігала за його незграбними потугами і, не витримавши, відібрала ліки й перев'язала йому руку самотужки. Бодай чогось корисного навчила мене мати-чарівниця…

— І звідки ж це в тобі стільки милосердя? — уїдливо запитав поранений: — Вдома, здається, такого за тобою не водилося… Стражденних не розраджувала, злидням не подавала. З дому втекла, незважаючи на материні сльози. Хіба ні?

Як не дивно, я навіть не обурилася. Що з нього, хирого, взяти…

— До чого це?

— А тепер, — продовжував він, — тепер, значить, бачимо втішний сон, видіння власної шляхетності, жертовного самозречення? Рятуємо одних, допомагаємо іншим, рани ось перев'язуємо третім?

— Е-е-е… сон?

— А ти що думала, все це насправді?

Я роззирнулася, затамувавши подих. Що значить — не насправді?

— Розтлумачити? — тим часом глузливо запропонував незнайомець. — Ну, слухай. Твоя мати була чарівницею. А

1 ... 25 26 27 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ковдра сновиди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ковдра сновиди"