Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— Дізнаєшся свого часу,— відповів він.

— Як почувається Роза Ейлмер? — поцікавився Джемі.

Роза Ейлмер — кицька дядька Джека. Вона була дуже гарна, руда, і дядько Джек казав, що Роза — єдина істота жіночої статі, яку він може витримувати. Він витяг з кишені декілька знімків і показав нам. Ми їх похвалили.

— Вона товстішає,— зауважила я.

— Схоже, що так. Вона поїдає всі відрізані пальці й вуха, які я приношу з лікарні після операцій.

— Яка чортова дурня! — вигукнула я.

— Перепрошую, юна леді?

— Не звертай на неї уваги, Джеку,— втрутився Атикус.— Вона тебе просто перевіряє. Кел каже, що вона без упину чортихається вже цілий тиждень.

Дядько Джек насупив брови, але нічого не сказав. Окрім природної привабливості лайливих слів, я плекала дещо туманну теорію, що коли Атикус з’ясує, що я підхопила їх у школі, він забере мене звідти.

Але за вечерею, коли я попросила передати мені оту бісову шинку, дядько Джек вказав на мене пальцем.

— Поговоримо пізніше, юна леді.

По вечері дядько Джек пішов до вітальні й умостився там. Він поплескав себе по стегнах, показуючи, щоб я сіла йому на коліна. Мені подобалося, як від нього пахне: як від флакона зі спиртом і ще чимось солодким. Він відвів убік мій чубчик і уважно глянув на мене.

— Ти більше схожа на Атикуса, ніж на свою маму,— сказав він.— І ти вже трохи виросла зі своїх штанців.

— А по-моєму, вони мені якраз.

— Ти, здається, дуже захоплюєшся словами «чорт» і «біс»?

Я відповіла: так.

— А от я — ні,— сказав дядько Джек.— А надто коли в них немає жодної потреби. Я пробуду тут тиждень і не маю наміру чути подібні слова, поки я тут. Скауте, ти наражаєшся на неприємності, вимовляючи такі слова. Ти ж хочеш вирости справжньою леді, хіба ні?

Я відповіла, що не дуже.

— Звісно, хочеш. А тепер ходімо прикрашати ялинку.

Ми прикрашали ялинку до глибокого вечора, і мені снилися оті довгі пакунки для Джемі й для мене. Наступного ранку ми так і кинулися по них під ялинку: вони були від Атикуса, який у листі попросив дядька Джека купити їх нам, і це було саме те, про що ми мріяли,— пневматичні рушниці.

— Тільки не в хаті,— застеріг Атикус, коли Джемі прицілився у картину на стіні.

— Тепер тобі доведеться вчити їх стріляти,— сказав дядько Джек.

— Це вже твоя справа,— відповів Атикус,— я лише скорився перед неминучим.

Знадобилася вся юридична суворість Атикуса, аби відтягти нас від ялинки. Він заборонив нам брати пневматичні рушниці з собою на Пристань (а я саме розмріялась, як застрелю Френсиса) і попередив: один невірний рух — і він відбере їх у нас назавжди.

Пристань Фінча — це триста шістдесят шість сходинок на високій кручі, які виходять на мол. Далі за кручею видніються рештки старої пристані, на якій чорношкірі раби Фінчів вантажили тюки бавовни, розвантажували блоки льоду, мішки з борошном й цукром, обладнанням для ферми і жіночим убранням. Двоколійка бігла від самого берега й аж до темної смуги лісу. В кінці дороги стояв двоповерховий білий будинок, який оперізували дві галереї — верхня й нижня. Побудував його Саймон Фінч, вже у вельми похилому віці, задля втіхи своєї вічно невдоволеної дружини; але ці галереї єдині нагадували типову архітектуру свого часу. Внутрішнє облаштування будинку Фінчів свідчило про простодушність Саймона й абсолютну довіру, яку він плекав до своїх нащадків.

Нагорі було шість спалень, чотири з них для його вісьмох дочок, ще одна для Велкама Фінча, його єдиного сина, і ще одна для гостей з числа родичів. Усе дуже просто; але до спочивалень дочок можна було потрапити лише одними сходами, а до кімнати Велкама і гостьової спальні — лише іншими. На сходи дочок можна було потрапити тільки зі спочивальні батьків на першому поверсі, отже Саймон завжди знав, о котрій годині його доньки приходять чи виходять ночами.

Ще там був флігель, у якому розміщалася кухня,— з будинком його поєднував дерев’яний місточок; у дворі на високому стовпі висів іржавий дзвін, яким колись скликали до роботи челядь або били тривогу; на даху була так звана «удовина площадка», але жодні вдови там не ходили, натомість Саймон наглядав з неї за своїм наглядачем на плантації, дивився на пароплави і стежив за життям орендарів, що селилися поблизу.

З цим домом була пов’язана легенда часів війни з янкі: одна дівчина з роду Фінчів, нещодавно заручена, натягла на себе все своє придане, щоб уберегти його від мародерів, що орудували по сусідству; вона застрягла у дверях на Сходах Дочок, і її довелося поливати водою, щоб проштовхнути. Коли ми прибули на Пристань, тітка Александра поцілувала дядечка Джека, Френсис поцілував дядечка Джека, дядько Джиммі мовчки потиснув руку дядечку Джеку, ми з Джемі вручили подарунки Френсису, який вручив подарунки нам. Джемі почувався дорослим і тягнувся до дорослих, тож на мою долю випало розважати нашого кузена. Френсис мав вісім років і гладко зачісував волосся назад.

— Що тобі подарували на Різдво? — чемно спитала я.

— Те, що я просив,— відповів він. А просив Френсис пару бриджів, червоний шкіряний ранець, п’ять сорочок і краватку-метелик.

— Гарно,— збрехала я.— А ми з Джемі отримали пневматичні рушниці, а Джемі ще й набір для хімічних дослідів...

— Іграшковий, мабуть.

— Ні, справжній. Він обіцяв виготовити мені невидимі чорнила, і я напишу ними листа до Ділла.

Френсис запитав, який у цьому сенс.

— Ти тільки уяви його обличчя, коли від мене приходить лист, а там порожній аркуш. Він просто сказиться.

Розмовляти з Френсисом — усе одно що повільно опускатися на дно океану. Зроду не зустрічала більшого зануди. Він жив у Мобілі, отже, не міг доносити на мене шкільному начальству, але примудрявся доносити все, що вивідував, тітці Александрі, яка в свою чергу відводила душу перед Атикусом, а вже Атикус або одразу все забував, або давав мені прочухана, це вже як йому подобалося. Єдиний раз, коли я почула, що Атикус розмовляє різко, був саме з тіткою. Він сказав: «Сестро, я виховую їх, як можу!» Йшлося, здається, про те, що я одягаюся в комбінезон.

Тітка Александра була схиблена на моєму одязі. Хіба можу я сподіватися вирости справжньою леді, якщо ношу штани; та коли я пояснила, що у сукні я нічого не